— Гаразд. Якщо кажеш, що тобі потрібен час, то так воно й буде. Але, Шае, нема тут із чим розбиратися. Якщо ти не хочеш бути Каул, то не треба було повертатися, — не встигла вона відповісти, як Хіло підвів палець угору. — Не сперечайся, я не хочу забувати, що пробачив тобі. Бажаєш, щоб я поки дав тобі спокій, — гаразд. Але я не такий терплячий, як Лань.
Він пішов геть, і його нефритова аура відхлинула від неї, як величезна хвиля, що повертається до моря.
— Хіло, — гукнула Шае йому вслід. — Перекажи Аньденю від мене вітання.
Брат трохи повернув голову й кинув через плече:
— Сама сходи з ним привітайся.
Його заступник кинув на неї застережливий погляд, і вони розчинились у теплій ночі, що чекала за дверима готелю.
РОЗДІЛ 7
АКАДЕМІЯ КАУЛА ДУШУЖОНЯ
Навіть тут, у затінку, піт стікав обличчями та спинами учнів восьмого класу. Десятеро з них знервовано стояли за невисокими вежами з гарячих цеглин.
— Ще по одній, — наказав учитель.
Помічник з третього року навчання кинувся зі щипцями до вогнища, обережно, але хутко повитягував з полум’я цеглини й опустив по одній на верхівки кожного зі стосів, що курилися жаром. Тонь, один із восьмикласників, що чекали на випробування, тихо пробурмотів:
— Ох, що ж обрати — біль чи провал.
Тонь, поза всяким сумнівом, адресував це запитання своїм однокласникам і не очікував, що ще хтось його почує, але майстер Сайнь мав дуже гострі чуття.
— Якщо ви провалите іспити наприкінці року, то більше ніколи в житті не носитимете нефриту. Зважаючи на це, я ризикнув би обрати біль, — сухо відповів він.
Потім зміряв схвильованих учнів сердитим поглядом.
— Ну? Сподіваєтесь, що цегла охолоне?
Емері Аньдень потер тренувальний браслет на лівому зап’ястку — більше за звичкою, ніж зі справжньої потреби відчути додаткову спорідненість з нефритовими камінчиками, що всівали смужку шкіри. Він заплющив очі, намагаючись схопити й сфокусувати незвичну енергію, керувати якою здатен навчитися тільки незначний відсоток мешканців Кеконю. Так, це дійсно був вибір між болем та провалом, як Тонь і казав. Вивільниш стільки Сили, скільки треба, — розіб’єш цеглу. А якщо застосуєш Гарт — убезпечиш себе від опіку розпеченою глиною. Хіба що (і саме цього мала навчити ця вправа) зможеш впоратися і з тим, і з тим — скористатися Силою й Гартом разом. По-справжньому вправний Зеленокостий — той, ким мріяли стати Аньдень та його однокласники, — міг будь-якої миті звернутися до кожної з шести дисциплін: Сили, Гарту, Чуття, Легкості, Відхилення та Направлення.
Поруч з Аньденем — там, де стояв Тонь, — пролунали різкий тріск і зболений крик. «Це ж не так складно, як алгебра», — підбадьорював себе Аньдень, а тоді вдарив основою долоні по центру верхньої цеглиняки. Та зім’ялася, врізаючись у наступну, за нею — ще одна, і ось хвиля сили, що тривала лише мить, ринула каскадом. Але те, що Аньдень відчував як повільне падіння рядочка гральних карт, дало різку віддачу, що пробігла крізь його руку, плече, тулуб. Він негайно ж відсмикнув руку, розплющив очі й уважно подивився на долоні.
— Витягніть руки, — майже знуджено промовив Сайнь.
Він пройшовся вздовж шеренги учнів, розчаровано потираючи шерехату шию під потилицею.
— Я вже бачу, що деяким з вас доведеться згаяти пообідню перерву, навідуючи лазарет, — сказав він, кривлячи носа на вид попечених долонь.
Майстер копнув нерозбиту цеглину, що валялась на землі.
— А інші до кривавих мозолів повторюватимуть вправи із Сили.
Він дійшов до кінця шеренги, глянув на Аньденеві шість розбитих цеглин та непопечені руки і гмикнув — для заступника директора академії це була найближча до похвали реакція.
Аньдень скромно не зводив очей із розтрісканих цеглин. Усміхнутись чи потішитись власному успіху — надто неґречно. Хай навіть Аньдень народився на Кеконі й ніколи не полишав острова, він завжди сторожко стежив, щоб не справити враження чужинця, — то була давня й несвідома звичка, що супроводжувала його все життя.
Сайнь стиснув долоні.
— Зніміть браслети. Побачимося наступного тижня. Ви повторюватимете цю вправу, доки не навчитеся або не скалічитесь настільки, що не зможете завершити курс.