Учні торкнулися складеними долонями лобів, притлумили стогони й почовгали повз третьокласників, що кинулися прибирати уламки цегли. Аньдень відвернувся, розстібнув тренувальний браслет і поклав його до футляра. І тільки після цього опустився навприсядки, сперся на стіну й міцно заплющив очі — аж тут його накрило. Вища чутливість до нефриту означала й важчу нефритову віддачу, навіть коли йшлося про нетривалий вплив каменів. Часом Аньдень потребував удвічі більше часу за інших учнів, щоб відновитися, але тепер він уже був досвідченішим. Глибоко вдихнув і змусив себе розслабитися, попри дезорієнтацію — світ наче висмикнули в нього з-під ніг, усе навколо потьмяніло, пощербилося з країв і лише згодом виправилося й повернулося до нуднішої, нормальної версії.
— Я там почув, як Сайнь гмикнув, — промовив Тонь, занурюючи руку в миску з прохолодною водою, що двійко третьокласників сумлінно піднесли старшим учням. — Чудово впорався, Емері.
Прізвище він вимовив по-кеконському — «Ем-рі».
— У мене цеглини були тонші, — чемно відповів Аньдень. — Як твоя рука?
Тонь скривився, замотав долоню в рушник і притиснув руку до живота. Він був сухорлявим та нижчим за Аньденя, але Силу мав прекрасну. Нефрит у цьому сенсі поводився дивно: часом худезна жінка могла гнути металеві прути, а дебелий чолов’яга з даром Легкості — бігати по стінах і зістрибувати з дахів. Доказів (якщо вони взагалі потрібні), що нефрит оприявнює не зовсім фізичні здібності, не бракувало.
— Шкода, що лікувальне Направлення не дуже добре працює з пошкодженою шкірою, — понуро промовив Тонь. — Ще й просто перед Днем човнів.
Він принишкнув і глянув на Аньденя.
— Агов, кеке, тут наступного тижня дехто з нас планує налетіти на бари в Доках, поки корабель не потоне. Хочеш піти, якщо інших планів не маєш?
Аньдень цілком розумів, що його запросили похапцем, ледь про нього згадавши (таке часто траплялося), але, ясна річ, не було в нього жодних інших планів, а ще він подумав, що в цій компанії може опинитися Лотт Джін, то й відповів:
— Так, прикольна ідея.
— Клас, — сказав Тонь. — Ну, тоді побачимось.
Він рушив через поле до лазарету, колихаючи обпечену руку, а Аньдень попрямував у протилежний бік, до гуртожитків, міркуючи на ходу. За ці більш як сім років в академії він уже звик до життя в респектабельному соціальному порубіжжі, де опинився на самоті. Не те щоб його геть не приймали до колективу, але й не скажеш, що активно кудись залучали. Однокласники поводилися з ним привітно (ну, бо мусили), і він міг вважати Тоня і ще декого справжніми друзями, та знав, що в багатьох товаришів викликав певний дискомфорт (ще й далеко не з одного приводу), тому на повноцінне прийняття й не розраховував.
Пау Ноні, ще одна восьмикласниця, протрюхикала до нього через поле. Лице в неї розчервонілося від вологої спеки пообіддя.
— Аньденю! Там, на вулиці, на тебе відвідувач чекає, — вона вказала на доріжку, що вела до павільйону на вході до академії.
Відвідувач? Аньдень примружився й подивився в бік воріт, поправляючи окуляри на спітнілому переніссі. Через короткозорість йому було ще важче відмовлятись від нефриту і втрачати Чуття. Хто це до нього прийшов? Рюкзак Аньденя підстрибував на плечах, коли хлопець побіг через тренувальне поле.
Маленьке східне поле було лише одним з кількох, що розмістилися на майже двадцяти п’яти гектарах кампусу. Академію Каула Душужоня побудували на пагорбі у Вдовиному парку. І хай навіть з усіх боків її оточували гамірне місто Дзаньлунь і його передмістя, високі стіни та старі в’язи й камфорні дерева, що затіняли довгасті одноповерхові будівлі, відділяли територію академії від мегаполісу, зберігаючи оте враження традиційного святилища для вишколу Зеленокостих. Академія була дітищем Каула Сеня, його присвятою пам’яті сина, а ще (і це важило навіть більше) вона слугувала одним із найпомітніших нагадувань, що тепер культура Зеленої Кістки укріпила свої позиції як осердя кеконського суспільства. І, замислюючись про це, Аньдень розумів, що академія — це не тільки навчальний заклад, а ще й символ.
Наблизившись до невеличкого садочка каменів, він сповільнив крок. На одній зі стін, що огороджували садок, сидів, знуджено згорбившись, чоловік. Він мав на собі добре скроєні бежеві штани, рукави сорочки закасав ледь не по лікоть, піджак кинув на стіну біля себе. Щойно Аньдень наблизився, чоловік підвівся з лінивою грацією, і хлопець побачив, що це Каул Хіло.
У грудях Аньденя ворухнулось нервове збудження.
— Ти наче здивувався, що я прийшов, кузене, — сказав Хіло. — Ти ж не думав, що я забуду привітати тебе з днем народження?