Кілька днів тому Аньденеві виповнилося вісімнадцять. День минув непоміченим, бо в академії відзначати особисті свята вважалося нетактовним і викладачі того не схвалювали. Аньдень спам’ятався і торкнувся чола складеними долонями в жесті ввічливого привітання.
— Ні-ні, Кауле-дзень, просто я знаю, який ви цими днями заклопотаний. Це велика честь, що ви мене навідали.
— «Це велика честь, Кауле-дзень», — передражнив його Хіло підкреслено строгим тоном. Він лукаво всміхнувся лівим куточком вуст. — Енді, що за формальності? Що, тебе в цьому місці аж так вишколили? — він широко розкинув руки. — А зі мною не вийшло.
«Ти ж Каул. Тут саму академію на честь твого батька назвали». Це навіть поміж новачків-безнефритників додавало привілеїв. Будь-кого з іншого роду чи з меншим талантом давно вигнали б з академії, якби вони вчинили стільки проступків, скільки Хіло в часи його навчання. А тепер він став Рогом Безгірного клану. Ото дивина.
Аньдень постарався розслабитись у кузеновій присутності. Хіло був старшим за нього на дев’ять років, але не схоже, що від часу свого випуску бодай трохи подорослішав, тож випадковий перехожий міг би вирішити, що вони однолітки.
— Як почувається дідусь? — Аньдень називав Каула Сеня дідусем так само, як молодших представників роду Каул — кузенами. — Як Лань-дзень?
— Ой, як у них, Стовпів, заведено, — Хіло неквапом підійшов ближче.
Аньдень скинув рюкзак з плечей, поспіхом зняв окуляри й запхав до бокової кишеньки. Оправа була нова, й він не хоті…
Він ледь устиг кинути рюкзак позад себе. Хіло схопив Аньденя зі спритністю мавпочки, що ловить фрукт, його руки зімкнулися й крутнулися навколо зап’ястка й ліктя кузена, як металеві лещата. Один різкий скручувальний рух — і от він уже повалив його на землю.
Аньденя повело вперед; падаючи, він перемістив вагу так, щоб послабити кузенів хват, і, поки вони борюкались, підтягнув Хіло ближче до себе. Хіло зацідив йому в бік коліном — двічі й дуже наполегливо, й Аньдень захрипів, склався удвоє та схопив Хіло за руки, незграбно похитнувшись уперед, немов вірянин, що просить милості в богів. І врізався чолом у плече супротивника.
Рот його наповнився гострим смаком енергії нефриту. Нефриту Хіло. За такого тісного контакту Аньденя затопило резонансом — він гомонів, стугонів, пульсував з кожним ударом серця Хіло, з кожним його подихом, з кожним рухом. У голові Аньденя гучно калатав пульс — це не був справжній нефритовий приплив, але щось до нього близьке. Він поспіхом за нього схопився, намагаючись учепитися за нерівні краї кузенової аури, але то було все одно, що спробувати втримати пару. Та коли Хіло знов замахнувся коліном, хлопець скористався цим секундним порушенням рівноваги й ляснув Хіло по грудях розкритою долонею, застосувавши стільки Сили, що та змусила старшого чоловіка випустити хлопця й відступити на кілька кроків.
Посмішка Хіло нікуди не поділася, він, витанцьовуючи, зробив кілька кроків убік і легкою ходою загрозливо рушив до Аньденя. Той зібрався із силами. Втікати від Хіло не можна — це взагалі не варіант. І не важить, як сильно його можуть побити. Хіло атакував зливою стрімких, грайливих ударів по корпусу, що змушувало Аньденя хитатися й ковтати стогони. Аньдень відбив наступний удар, ухилився під кутом, що дозволив йому опинитися поруч із Хіло, врізав рукою кузенові по біцепсу, оминув його захист та вгатив ребром розкритої долоні просто під підборіддя.
Голова Хіло відкинулась назад, він заточився й закашлявся. Аньдень не вагався — зацідив кузенові прямо в зуби.
Хіло промовив: «Ого», крутнувся й копнув Аньденя в живіт з такою Силою, що молодший боєць похитнувся й упав на землю навзнак.
Аньдень застогнав. «Навіщо ми це робимо?» Він був усього лише учнем, якому заборонено носити нефрит за межами строго контрольованих тренувань. Хіло — потужний Зеленокостий. Їхні сили й близько не рівні. Та про це, ясна річ, і не йшлося. Він спромігся незграбно підвестися й повернувся до бійки. Іншого вибору не мав — принаймні якщо хотів уникнути побиття до кривавої юшки.
Вони встигли привабити глядачів. Зграйка молодших учнів, що опинилися неподалік, підійшла ближче — щоб краще було видно, як Ріг Безгірного клану вибиває дух з одного зі старшокласників. Хіло, судячи з усього, увагою публіки насолоджувався — він час від часу кидав на учнів короткі зацікавлено-приязні погляди. Аньденя зненацька охопило абсурдне занепокоєння: ану ж оті сторонні глядачі, незнайомі з Хіло, вирішать, що його кузен — гнівлива чи жорстока людина. Вони можуть і не звернути уваги на те, наскільки розслаблено той рухається, на по-доброму уважний вираз його обличчя — немов вони з Аньденем балакають за обідом, а не луплять один одного.