Аньдень змирився з прочуханкою від Хіло й відбивався як міг: бив по ребрах і нирках, знову розбив кузенові губи, навіть опустився до того, щоб врізати йому коліном у пах. Та зрештою Хіло вклав його на землю та притиснув коліном поміж пліч. Аньдень не міг навіть ворухнутися — лежав на землі, скоса глипав убік, вдихав куряву і думав, як же йому кортіло б, щоб цього пообіддя його навідав хто завгодно з родичів, аби не Каул Хіло.
Хіло перевернув Аньденя й сів на землю поруч, витягнувши ноги вперед і спершись на руки.
— Хух, — вимовив він.
Потім задер край дорогої з вигляду сорочки й витер обличчя, на тканині лишилися плями поту та крові.
— Енді, тобі до випуску вже менше року лишилося. Треба мені користатися нагодою, доки ще маю таку можливість. Лань мене добряче гамселив, коли він уже носив нефрит, а я ще ні, чув про це?
«Лань думав, що ти геть з глузду з’їхав», — не став казати Аньдень уголос. Лань колись розповідав Аньденеві, як Хіло кидався на брата й вимагав, щоб той із ним бився, хоча Лань був старшим на вісім років, кремезнішим і вже носив нефрит. Іншого вибору, окрім як не раз і не двічі вибити з Хіло весь дух, у Ланя не було.
— Щойно отримаєш свій нефрит — зможеш витрусити з мене душу. Але тільки-но глянь на себе. Я — Зеленокостий. Я, бляха, Ріг клану. А ти мене вже обдарував оцим, — він вказав на скривавлену губу, — оцим, — торкнувся набряклої ґулі на голові, — й оцим, — задрав сорочку і показав синець на тулубі.
А потім опустив сорочку й так радісно підсміхнувся Аньденеві, що той аж очі вибалушив.
— Я завжди знав, що ти особливий. Ти ж мій нефрит відчував, правда? Навіть зміг його використати. Знаєш, який це рідкісний хист? Та ще у твоєму віці? Ти тільки подумай, що буде, коли отримаєш власну «зелень».
Аньденеві було приємно чути кузенові похвали, та сам він своїми діями і близько так не пишався. Йому було боляче. Почувався мишею, яку знуджений тигр ганяв кілька годин поспіль. Він замислився: його це геть не так сильно розважає, як кузена, бо він — не чистокровний кеконець? Поширені стереотипи стверджували, що кеконьці просто не здатні втриматись від змагань. Неможливо було відвідати більш-менш людне зібрання, щоб там не відбулось будь-якого штибу змагання у фізичній вправності: хай то плювання насіння в чашки, чи запальна гра у рілейбол, а чи справжня бійка. Звичні правила ввічливості передбачали, що після таких-от матчів (іноді цілком благодушних, але часом — і до смерті серйозних) переможець проголошував самопринижувальні сентенції («Вітер був на мою користь» чи «Я сьогодні більше з’їв») або щедро хвалив свого противника, аби той зберіг обличчя («У кращому взутті тебе було б неможливо здолати» чи «Ото мені пощастило, що в тебе руки боліли»), — і не важить, про дрібниці йшлося чи ті похвали взагалі були неправдоподібними.
Тож цілком імовірно, що схвалення Хіло — вияв банальної ввічливості. А все ж Аньденеві не здавалося, що річ саме в цьому. Ні, отак Хіло виказував симпатію та зважував, а з чого ж Аньденя зроблено, до яких людей він належить: до тих, що здаються в ситуації, коли їх хтось переграв і шансів на перемогу нема, чи продовжують битися, доки стане сил.
Хіло підвівся й обтрусив штани:
— Ходімо пройдемося.
Аньденеві кортіло пояснити, що йому по правді треба навідати лазарет. Та натомість він важко здійнявся на рівні, підхопив запилюжений рюкзак і пошкутильгав за кузеном, коли той узявся проходжати стежинкою, що пролягала крізь садок каменів. Очевидно, настав час розмов.
Хіло витягнув дві сигарети й одну з них запропонував Аньденю. Спочатку підпалив її, потім свою.
— Найперше ти маєш стати Пальцем, як і всі інші, — так у нас заведено. Та якщо все буде добре, Кулаком станеш уже за пів року. Я вділю тобі власну територію, власних підлеглих.
Глядачі розійшлися, Хіло подивився вперед, на дальній край поля, де кілька старших учнів вишикувались для якихось вправ.
— Цього року тобі треба придивитись уважніше й подумати, кого зі своїх однокласників ти хотів би взяти собі в Пальці. Вправність важить багато, але це ще не все. Тобі потрібні віддані й дисципліновані. Ті, що не стануть заїдатися, але й не терпили.
Від адреналінової ломки та слів Хіло в Аньденя затрусились пальці. Він затягнувся.
— Кауле-дзень, — почав хлопець.
— Дідько, Енді. Треба було тебе дужче відлупити? Та припини вже до мене отак говорити.