Він обійняв Аньденя за плечі. Аньдень сахнувся, але Хіло притягнув його до себе та гнівливо цьомкнув у щоку.
— Ти ж мені так само брат, як Лань. І ти це знаєш.
Аньденя затопила хвиля тепла та зніяковілості. Він не зміг стриматися й роззирнувся навкруги, придивляючись, чи не помітив хтось оцього вибуху симпатії з боку Хіло.
Хіло це зауважив і взявся його дражнити:
— Що таке? Боїшся, що хтось щось не те подумає? Бо вони знають, що тобі хлопці подобаються?
Аньдень отетеріло витріщився на нього, а Хіло засміявся:
— Кузене, я ж не дурний. Серед наймогутніших Зеленокостих в історії було кілька гомосексуалів. Гадаєш, це для мене має якесь значення? Лиш про одне не забудь: невдовзі тобі доведеться дуже уважно обирати тих, хто буде поряд, бо вони можуть покласти око на твою «зелень».
Аньдень важко осів на невисоку кам’яну огорожу. Виловив окуляри з кишені рюкзака і спробував бодай трохи відтерти обличчя від бруду, перш ніж їх надіти. Кузенові поради звучали химерно: зараз у нього романтичних стосунків не було, і часом він смиренно припускав, що, може, ніколи й не буде. Та він не прагнув ділитися такими почуттями з Рогом клану, а ще в останній рік навчання його діймали інші гризоти.
— Хіло, — повільно промовив Аньдень, — а що, як я не зможу подужати нефрит? Що, як мені для цього забракне сил? Я ж тільки наполовину кеконець.
— Тієї половини, що маєш, з головою вистачить, — запевнив його Хіло. — Може, то якраз через дрібку чужинської крові ти настільки кращий.
Чутливість до нефриту була штукою непростою. Тільки кеконьці мали потрібну сприйнятливість, щоб стати Зеленокостими. Через міжрасове походження Аньдень опинився ні в тих ні в сих. Поза будь-яким сумнівом, за правильного вишколу більша чутливість означала й потужніші здібності, але також могла призвести до фатальної схильності до свербцю.
— Ти ж знаєш історію моєї сім’ї, — тихо сказав Аньдень.
Кілька дітлахів з відрами та лопатами йшли полем зі вчителем на чолі. Палюче сонце змушувало їх страждати від утоми, але вони знали, що скаржитись не варто. Перші два роки вишкіл в академії полягав у безперервному навчанні й виснажливій фізичній праці, що супроводжувались постійними та планомірними контактами з нефритом — ця дітлашня навіть не почне вивчати шість дисциплін, доки не перейде до третього класу. Стійкість до нефриту вироблялась завдяки пильній фізичній та ментальній підготовці — однаково, що м’язи тіла тренувати, — але тут ішлося-таки про талан і спадковість. Ніхто не міг пояснити, чому деякі Зеленокості від природи володіли здатністю носити більше нефриту за інших, не страждаючи від жахливих побічних ефектів.
Хіло почухав брову великим пальцем, а другу руку й досі тримав у Аньденя на плечі.
— Історію твоєї сім’ї? Твій дідо був легендою часів війни, твої дядьки — славетними Кулаками. Люди казали, що твоя мати була здатна відчути, як птах над головою пролітає, і направити енергію на таку відстань, щоб у того птаха в польоті серце стало.
Аньдень втупився поглядом у підпалений кінчик сигарети. Він не це мав на думці.
— Люди звали її Скаженою Відьмою.
Одного разу, коли йому було сім років, Аньдень побачив, як його оголена мати серед ночі сидить у ванні. Це була ніч після спекотного дня у розпал літа, пригадував він, з тих, коли люди охолоджують собі простирадла чи вішають перед вентиляторами вологі рушники. Він устав попісяти. Світло у вбиральні було ввімкнене, і коли він туди зайшов, то побачив маму отак. Її обличчя затуляли безвольні пасма вологого волосся, а плечі й щоки сяяли в жовтавому світлі. Єдиною річчю, що вона мала на собі, було намисто-комірець у три разки нефриту, яке вона ніколи не знімала. Ванна була наполовину повна, вода в ній — рожева від крові. Мама подивилась на нього з розгублено-порожнім виразом обличчя, й він побачив, що в руках вона тримає тертку для сиру. Шкіра в неї на передпліччях була вся подерта, крізь неї проглядала плоть, що скидалася на яловичий фарш.
За мить, яка немов тривала цілу вічність, мама слабенько й сором’язливо всміхнулась до нього:
— Не могла заснути, надто сильно свербіло. Ходи до ліжка, мій маленький.
Аньдень вибіг із вбиральні й зателефонував єдиній людині, що спала йому на гадку, — Каулові Ланьшиньваню, молодику, який часто бував у них в гостях. Він був однокласником та найкращим другом його дядька — до того як рік тому, рано-вранці, дядько зістрибнув з Дальшого моста. Лань та його дідусь прийшли до них і забрали матір до лікарні.
Але запізно. Навіть коли їй вкололи заспокійливе та познімали весь нефрит (а також прибрали весь нефрит навколо), врятувати її вже було неможливо. Отямившись, вона смикалась у гамівній сорочці, кричала, проклинала їх, називала псами та крадіями, вимагала, щоб їй повернули нефрит. Аньдень сидів у коридорі під дверима материної палати, затискав вуха долонями, й обличчям його струменіли сльози.