Аньдень уважно слухав кузена, але знати не знав, що на таке відповісти. Усе літо кампусом ходили чутки про те, що між кланами зросла напруга. Хтось там мав брата-Пальця, якого образили «горяни», і, ясна річ, завершилось усе двобоєм. У когось іншого тітку викинули на вулицю по тому, як будинок, де вона жила, перейшов під контроль домовласника, пов’язаного з ворожим кланом. І всяке таке інше. Але нічого нового порівняно з тим, про що Аньдень чув рік за роком. Завжди йшлося про дрібні міжкланові суперечки. Коли не виходиш за стіни академії, отакі можливі загрози, про які казав Хіло, здаються чимось далеким, чимось, що турбує кузенів, але Аньденя особисто не зачепить, доки він не закінчить навчання наступної весни.
Та він помилявся. Бо зіткнувся з цим уже наступного тижня.
РОЗДІЛ 8
ЗДИБАНКА НА ДЕНЬ ЧОВНІВ
А сталося це тому, що він пішов подзюрити сам-один.
Початок сезону тайфунів на Кеконі завжди відзначали Днем човнів, а коли сезон за три місяці завершувався — влаштовували Свято осені. День човнів — свято, що утворилося навколо спроб підкупити сварливого бога тайфунів Йофо достатніми руйнуваннями, які дозволили б цього року запобігти приходу Спустошувачів Землі — найлютіших штормів, здатних викорчовувати дерева, рівняти села із землею та призводити до зсувів ґрунту. Діти й дорослі робили паперові човники (а ще — будиночки із сірників та модельки автівок) та дуже урочисто їх знищували. Поширеними способами було підпалити то все чи залити водою зі шланга, але також модельки скидували з висоти або засипали купою каміння чи відрами болота. На вечір Дня човнів гавань Дзаньлуня перетворювалась на сцену, де розігрували морську битву: там палали вогні, гуркотіли гармати, моряки зістрибували за борт, а завершувалось усе церемоніальним потопленням одного або двох старих кораблів.
Малим Аньдень уже стільки разів спостерігав виставу в гавані, що не бачив сенсу дивитися її ще раз. Але прийняв запрошення Тоня піти з кількома однокласниками на набережну, щоб долучитися до загальної гульні. Аби запровадити серед учнів дух аскези та підкорення дисципліні, в академії годували простою й нудною їжею, забороняли вживати алкоголь, а ще — давали лише кілька відгулів. Тож на особливі свята семи- та восьмикласники, яким дозволялося залишати кампус без супроводу, мали схильність пускатися берега, об’їдатися, напиватися до нудоти, а потім — згідно з освяченою часом традицією — суворі майстри застукували їх на гарячому й карали наступного дня. Аньдень, Тонь і троє інших — Лотт, Хейке та Дудо — зайшли в Доках до чотирьох барів, скуштували з пів десятка різних видів вуличної їжі, що нею торгували з візочків, і по обіді сперечалися: чи залишитися й подивитися, як топитимуть кораблі, а чи спробувати пробитися назад проти потоку глядачів, що якраз спускалися до гавані.
Сечовий міхур Аньденя ледь не лускав, але туалетів поблизу не було. Погода, як завше, стояла волога та спекотна, а за останні пів години він вихилив дуже багато газованки, проклинаючи свою рідку еспенську кров за те, що йому не треба було пити багато ходзі — кеконського міцного напою з фініків, — щоб від того закрутилась голова.
— Давайте повертатися. Мені треба подзюрити, — сказав він і тільки потім зрозумів, що ніхто його не чує.
Дудо блював в урну. Тонь стояв поруч з ним на знак моральної підтримки. Хейке та Лотт гаряче сперечалися про рілейбол.
Аньдень зачекав і зо хвилину за ними спостерігав. Хейке був вищим на зріст, мав гарніші руки, та й, певно, з них двох був симпатичнішим, але Лотт Джін мав у собі щось таке, що завжди вабило Аньденеву увагу. Суворий, але чуттєвий вигин схожих на лук вуст, ледь хвилясте волосся, що спадало на неусміхнені очі, обрамлені довгими віями. Майже по-звіриному ліниві рухи добре складеного тіла створювали враження, немов він до всього на світі ставиться з певною зневагою.
Суперечці про рілейбол не видно було кінця-краю, та й ніхто явно не збирався найближчим часом кудись іти, тож Аньдень вирішив, що краще подбати про власні потреби. І щоб не рухатися проти юрми, яка штовхалася заради кращого краєвиду на гавань, він спустився дерев’яним хідником нижче, доки не опинився в поромному порту, звідки ходили кораблики на зовнішні острови — Еумань та Ґудзичок. Можна було б подумати, що в порту мусить бути вбиральня, але її там не було. Аньдень перейшов вулицю й підтюпцем пробіг ще три квартали, аж помітив забігайлівку, де подавали смажені у фритюрі грінки. Він з невиразними вибаченнями проштовхався крізь чергу до прилавка, забіг до вбиральні, зачинив двері, полегшено зітхнув і возніс коротку молитву до Теваня — бога торгівлі, щоб той благословив власників гріночної «Пекуча пекарня».