Щоб вийти з невеличкої їдаленьки, йому знову довелося штовхатися крізь групку підлітків, що з’юрмилися біля дверей. Хлопець десь такого ж віку, як він сам, грубо штурхнув його у відповідь і сказав:
— Ти що, не збираєшся нічого купувати?
— Даруй?
Хлопець кивком вказав на «Пекучу пекарню», але очей з Аньденя не зводив.
— Зайшов посцяти й нічого не купив? Що, грінки не подобаються? Вони тут найкращі в місті. Тобі, кеке, треба більше поваги показувать.
— Та він направду не дуже кеке, — ліниво сказав інший підліток, ковтаючи шматок гарячезної хлібної палички і роздивляючись Аньденя, виставивши вперед підборіддя. — Він — покруч, що забрів не в той район.
Аньдень глипнув на вікно «Пекучої пекарні» й одразу ж зрозумів свою помилку. Він так поспішав, що вийшов з Доків до району Літнього парку. Над стійкою касира висів паперовий ліхтарик, але світло-зелений, а не білий. Він опинився на території Гірського клану, маючи на собі сорочку у фірмових кольорах Академії Каула Ду.
Грошей у нього майже не лишилося, та й останнє, чого потребував його напханий шлунок, — це смажений хліб.
— Так, правильно, — сказав Аньдень, — я зайду й куплю трохи грінок.
Він підступив на кілька кроків до черги.
Перший підліток штовхнув Аньденя у плече й загородив йому шлях.
— Нікуди ти в цій страшній сорочині не підеш, — на обличчі, побитому шрамами від прищів, зринула посмішка. — Знімай давай. Ми приймемо її як данину школі В’є Лонь і повісимо над пісуарами.
— Не віддам я вам сорочки, — сказав Аньдень, але його вже охопило незатишне відчуття.
Хай йому вісімнадцять, але він досі був учнем, що ще не носив нефриту, і за звичаєм свого кола до дорослих чоловіків не належав. Зеленокості керувалися кодексом честі айшо, що забороняв убивати тих членів родини твоїх ворогів, які ще не носять нефриту. Та, на жаль, кодекс ніяк не обмежував безнефритників із суперницьких кланів і шкіл. Вони могли робити з ним усе, що заманеться. Аньденя з малих літ привчили ніколи самому не виходити за межі території Безгірного клану. Він подумки вилаяв п’яних однокласників, п’яту порцію ходзі та власну легковажність.
Противників було троє: прищавий ватажок, його кощавий друзяка та третій хлопець, який ще ні слова не промовив, — він був молодшим за інших (може, п’ятнадцять чи шістнадцять років), але вже найвищим та найважчим. Вони оточили Аньденя, так невимушено займаючи свої місця, що той навіть не сумнівався: вони вже билися на одному боці. Ватажок у центрі трохи відхилився, а кощавий та здоровань розійшлися в різні боки.
— Вклонися так, щоб землі лобом торкнутися, і давай нам свою сорочку, покруче, — сказав головний. — А тоді кажи, що Академія Каула Ду — це школа для рідкокрових лайноїдів та виродків.
Решта хлопців захихотіли. Якщо вони повернуться із залитою кров’ю сорочкою академії й хорошою байкою про те, як побили багатія, то незлецьки поліпшать позиції між своїми товаришами із В’є Лонь. Аньдень не сахнувся, але це зробили інші. Уся черга по-зміїному ковзнула праворуч, огинаючи «Пекучу пекарню» та залишаючи хлопцям добрячий шмат узбіччя. Жінка, що приймала замовлення перед прилавком, стала на пальчики й закричала:
— Геть! Геть! Не перед скляними ж дверима! — і помахала рукою, відганяючи хлопців подалі.
Аньдень скористався цією затримкою, щоб атакувати першим. Він удав, що замахується праворуч, а потім ступив крок ліворуч та тричі зацідив кощавому по обличчю: лівим кулаком, лівим ліктем, а потім ще у щелепу основою правої долоні — і різко повалив його на землю.
Так уже краще. Утекти він не міг — це зганьбило би академію та Хіло; але й перемогти — також, в усякому разі без нефриту проти трьох суперників, двоє з яких важчі за нього. Та й нічого гіршого за побиття з ним не має статися — бо ж люди дивляться, бо ж День човнів, та й особливо якщо він битиметься так, щоб здобути якусь повагу.
Аньдень підхопив упалого противника за плечі, смикнув, крутнув і штовхнув назустріч ватажкові, що якраз кинувся до нього. Ззаду стрімко наблизився здоровань, схопив Аньденя в міцні ведмежі обійми, притискаючи його руки до боків, а тим часом прищавий перестрибнув через свого товариша, що валявся на землі, й почав лупити Аньденя по боках і животу. Аньдень рохнув від болю, різко опустився всією вагою донизу, копнув назад, поціливши здорованеві в гомілку, та щосили наступив підбором на носак його парусинової туфлі. Хлопець вилаявся і прибрав ногу подалі, а Аньдень підтягнув коліна й добряче зацідив ватажкові у груди.