Супротивник заточився, перечепився через свого друзяку, що лежав на землі, й полетів спиною до дверей «Пекучої пекарні», але люди, в яких він врізався, спіймали його і штовхнули назад. Здоровань похитнувся і, щоб відновити рівновагу, був змушений відпустити Аньденя. Аньдень приземлився на нього, вдарив наосліп і почув, як лікоть дзвінко у щось поцілив. Хутко відкотився убік, та не встиг підвестися на ноги, як м’ясисті руки хлопця охопили його довкруж талії й потягнули на землю, мов той якір, а тим часом ватажок, що вже встиг спам’ятатися, упав на нього зверху, гамселячи щосили.
Аньдень устиг відчути тільки два влучні удари — у щоку та по вуху, — аж тут атака спинилася, а вага нападників кудись зникла.
— Що це ви тут робите? — вимогливо спитав чоловічий голос.
Аньдень глянув угору й побачив темношкірого Зеленокостого із Гірського клану, що попідводив усіх трьох учнів В’є Лонь на ноги. Вони, скривившись, підкорилися, бо опиратися його Силі не могли, і от він уже вхопив їх жмутком, немов цуценят, які нечемно поводились.
— Срань ви ж мала, — сказав він. — Це ж День човнів. Подивіться-но, у парку купа людей. Тут туристи ходять, а учні школи В’є Лонь качаються по землі та скубуться, як ті пси. Що за херня?
— Ми мали його провчити, Ґаме-дзень, — заквилив ватажок. — Це ж шавка з Каула Ду, ще й напівкровка. І він на нас першим кинувся.
Інший голос, неквапливий, але звучний, немов належав невчасно пробудженому ведмедеві, промовив:
— Отак майбутні Пальці звертаються до Кулаків?
Аньдень підвів погляд і побачив чоловіка, якого ніколи не зустрічав, але одразу впізнав за тим, що про нього кажуть.
Хлопці тут же підхопились каятися:
— Ні, Ґоньте-дзень, — мурмотіли вони, опустивши очі додолу.
Ватажок похмуро промовив:
— Перепрошуємо, якщо ми переступили межу.
Солідна постава та флер авторитету й небезпеки, притаманні Ґоньту Ашеньту, Рогові Гірського клану, змусили юрму розсіятися. Він повернув квадратне підборіддя, щоб глянути на Аньденя, а тоді знову подивився на хлопців із В’є Лонь.
— Геть звідси.
Трійця квапливо торкнулася складеними руками чола, позадкувала і втекла, на ходу озираючись. Аньдень підвівся й спробував поправити погнуту оправу окулярів, щоб та рівніше сіла на ніс. Тепер, коли він опинився перед Рогом Гірського клану, йому майже кортіло, щоб ті троє повернулися. Аньдень склав руки й підвів їх в обережному й дуже шанобливому жесті вітання:
— Ґоньте-дзень.
— Ти — Аньдень Емері, — промовив Ґоньт, й іноземний манер, на який він його назвав, змусив Аньденя аж здригнутися всередині. — Син Аунь Уремаяди. Приймак родини Каул.
Аньдень повагався.
— Так, Ґоньте-дзень.
Ґоньт Аш мав дуже яскраву зовнішність. Голомозий, товсторукий, товстошиїй, носив широкі, інкрустовані нефритом наручні. Він справляв враження дужого горлоріза, Рога, що рявкатиме накази та прокляття, того, що спочатку калічить людей, а вже потім ставить запитання. А насправді — говорив тихо та приязно, й люди подейкували, що за брутальною зовнішністю ховаються гострий розум, терплячість та хитрість.
— Кажуть, що ти — один з найкращих учнів академії, — прогуркотів він, не зводячи з Аньденя погляду. А тоді озирнувся на Ґама: — Шкода, що ти припинив бійку. Я хотів би подивитись, чим усе завершиться.
— Я ж не знав, що він Каул, — відповів Ґам.
— Не за походженням, але виховали вони його як рідного, — сказав Ґоньт, і в тоні його промайнула різка нотка.
Він придивлявся до Аньденя, немов трунар, що ретельно прикидає мірки для труни.
— Власне, Каул Хіло ставиться до тебе як до молодшого брата, правильно?
В Аньденя знову закалатало серце. Він знав, що Ґоньт і Ґам здатні відчути його страх, тож спробував дихати тихо й повільно та відновити спокій. Він не зробив нічого поганого, не вчинив жодних злочинів… Якщо ці люди його скривдять — це буде немислимо віроломним порушенням айшо, і не важить, наскільки сильно вони прагнули завдати шкоди його кузенам.
— Дзень, мені дуже прикро, що я зчинив бійку, — промовив він, задкуючи. — Я загубив своїх друзів у гавані й надто далеко зайшов. Я буду…
Та не встиг він ступити ще один крок назад, як на його плече опустилася важка рука Рога.