— Аньденю, давай поговоримо. Це ж талан звів наші шляхи сьогодні, — Ґоньт звернувся до свого Кулака: — Піджени машину.
Ґам одразу ж зник із виду. Аньдень завмер на місці, думки його шалено крутились у голові. Він міг би спробувати втекти, але це ж дурня — гадати, що він зможе рухатись швидше за такого Зеленокостого, як Ґоньт Аш.
— Не треба боятися, — промовив Ґоньт із ледь помітною ноткою веселого здивування. — Я ж знаю, що ти ще не чоловік.
Обличчя Аньденя запалало, жар затьмарив тривогу, що була його обійняла. Він повільно повернув голову і втупив погляд у руку, яку Ґоньт поклав йому на плече. Кожен шматочок нефриту на наручні було припасовано так, щоб камінці складалися у трохи абстрактне, але впізнаване зображення річки. Річка була священним символом: вона несла воду, що давала життя, та нефрит, що давав владу. Вона текла спокійно і стримано, але коли її насичували мусони — ставала шаленою та смертельно небезпечною. Аньдень відчував, як численні коштовності Ґоньта притягують його кров, немов сила тяжіння. Він підвів погляд і зазирнув чоловікові в обличчя.
— Я не боюсь. Але мої кузени можуть поставитися до ваших намірів з недовірою.
Ґоньт засміявся — то був напрочуд тихий смішок, а тим часом біля брівки спинився сяйливий «ЗТ-валор».
— Сідай, — сказав Ґоньт, відчиняючи задні дверцята.
В Аньденя вмить зіслабли коліна, та рука Ґоньта непохитно скерувала його до автівки.
— За братів Каулів не переймайся. Ми точно поставимо їх до відома, що ти зараз у нашому товаристві.
Аньдень, якого охопили дуже погані передчуття, сів на заднє сидіння кутастого чорного седана. Ґоньт сів поруч та зачинив двері. І вони рушили.
Водій «ЗТ-валора» — схожий на тхора чоловік з кучмою білого волосся та розсипом лупи на сорочці з темного шовку — вивів автівку численними провулками з Літнього парку. Машина звернула на Патріотичну й хутко рушила на захід. Незважаючи на скрутну ситуацію, Аньдень із превеликою цікавістю визирав у вікно. Його виховали з думками, що деякі райони Дзаньлуня — ворожа територія, й те, що вони не сильно відрізняються від інших, хлопця трохи розчарувало: такі самі велелюдні вулиці та крамнички, будівельні крани, блискучі нові будівлі й брудні старі халупи, у затінку сплять собаки, повз людей, що намагаються втримати пакунки на велосипедах, пролітають іномарки. Звичайні люди, не Зеленокості, вільно пересувалися всім Дзаньлунем, то чому ж він очікував, що інший район нагадуватиме чужу країну?
Аньдень тихцем сповз на край сидіння, намагаючись, щоб між ним та голими плечима Ґоньта Аша (широчезними та густо вкритими опуклими білими шрамами) якомога збільшилась відстань. Історію про те, як цей чоловік заробив ті шрами, знали всі, й Ґоньт явно вважав, що в його інтересах носити сорочки без рукавів і часто-густо нагадувати про ті події. У хаосі самого початку повоєнної доби в Дзаньлуні виринуло кілька банд, які спричиняли клопіт на вулицях та кидали виклик тим виснаженим війною Зеленокостим, що вижили. Деякі з банд розжились нефритом — тоді за його видобутком не так суворо стежили, як тепер, — і перетворилися на справжню силу, хоча й свербець пошестю косив їхні лави. Юний на ту мить Ґоньт Аш заївся з однією з тих банд, й одної ночі на нього влаштували засідку та притягнули перед очі ватажка.
Ґоньт вимагав двобою до чистого клинка, та йому відмовили. Він здійняв догори порожні кулаки й наполіг на «неминучій смерті»: Зеленокості мали право загинути в бою, а не йти на страту. Ґоньта знезброїли, а бандити мали ножі, мачете й сокири. Ватажок з усмішкою дивився на браваду молодика, та коли розпочалася бійка — усмішка хутко зникла. Ґоньт мав незрівнянний хист до Гарту. Він перетерпів зливу ріжучих ударів, відібрав зброю у противника, а тоді вбив усіх вісьмох бійців з ватажкового кола. Подейкували, що ватажок упав навколішки, притиснув складені руки до голови на знак пошани й поклявся у відданості Ґоньтові Ашу та Гірському клану. Наскільки відомо, Ґоньт був єдиною людиною, що пережила неминучу смерть.
— Вимкни це, — сказав Ріг.
Ґам, що сидів на передньому сидінні, нахилився й вимкнув оперну мелодію, яка грала по радіо. Зненацька тиша заполонила простір автівки й додала незручності до літньої спеки, здолати яку не допомагали навіть відчинені передні вікна. Дужа, як у бугая, постать Ґоньта ворухнулася, і він глянув на Аньденя зі спокійною цікавістю. А тоді нарешті промовив:
— Я зустрічав твого діда й матір твою. Років двадцять тому. Ауні були видатними воїнами, настільки обдарованими, що, гадаю, боги не схвалювали такої сили в людях й наслали на них недолю. Я тоді був ще хлопчиськом — молодший за тебе, але вже Палець, бо в ті дні таких розкошів, як довге навчання, ми не мали.