— Мені розповідали, що ти — найкращий учень в Академії Каула Ду, — продовжила Айт. — За моєї юності мій батько ніколи не дозволяв проходити вишкіл у В’є Лонь тим, що мають у жилах чужоземну кров, але часи змінилися. Я не така, як мій батько. Я ламаю традиції, коли бачу в тому сенс і зиск. Я впевнена, що протиріччя можна подолати, а розбрат минулих часів у тому минулому й залишити. Твоє походження неабияк вражає, і навіть якщо ти не Каул за кров’ю або іменем, то однаково — представник цієї родини. Я пропоную тобі приєднатися до Гірського клану.
Серце закалатало в Аньденевих грудях. Він знав, що й Айт, і Ґоньт здатні відчути його страх, але в жодного з них вираз обличчя не перемінився. Його реакція означала він розуміє, що тут відбувається, розуміє, що саме було сказано. Зрадити свого покровителя та названу родину й перейти на бік «горян» — це самогубство, він нізащо б не прийняв такої пропозиції, й вони про це знали. Ні, це була трохи завуальована пропозиція не йому, а самій родині Каул, Безгірному клану. Початок торгів.
Коли Аньдень зрозумів, що його привезли сюди, аби перетворити на вісника найвищого рангу, і Айт чекає на те, що він оцінить масштаб її слів та перекаже їх безпосередньо Ланеві, хлопець відчув певну полегшу. Його не будуть кривдити чи тримати в полоні. А слідом за полегшею прийшли замішання та злість — навіщо було до такого вдаватися? Навіщо пхати його силоміць до машини, а не поговорити десь у нейтральному місці? Навіщо провокувати Ланя і Хіло на напад? Навіщо взагалі залучати до справи його, Аньденя?
Аньдень уявив, як він встає, виплескує чай Айт Маді в обличчя та холодно і з відразою мовить: «Каул Лань ніколи б не викрав безнефритного учня школи В’є Лонь. Стовп Безгірного клану вищий за такі ігри».
Та Лань, ясна річ, не хотів би, щоб він учинив щось настільки дурне. Він хотів би, щоб Аньдень залишався стриманим, звертав на все увагу й повернувся додому живим-здоровим. Тож Аньдень не ворухнувся і, намагаючись зберегти й вираз обличчя, й тон якомога спокійнішими, обережно відповів:
— Мені лестить така пропозиція, Айт-дзень.
Айт на його незручне становище відреагувала посмішкою.
— Я рада, що ти розумієш значення цієї безпрецедентної пропозиції. Ти можеш стати Кулаком, якому підпорядковується чимало Пальців, матимеш поважний статус та свою зону відповідальності. Але не тут, на Кеконі. А в Їґутані.
— В Їґутані? — кліпнув Аньдень.
— Ми розгортаємо там важливі операції. Я маю потребу в підприємливому й обдарованому Зеленокостому, що відповідатиме за нашу експансію в цій країні. Ти працюватимеш під керівництвом Рога, але звітуватимеш мені напряму.
Їґутан — край віддалений та безлюдний, їжа там жахлива, і на всю величезну країну не було жодного нефритового камінчика. Заради всього на світі, навіщо «горянам» поширювати свою діяльність на Їґутан? Айт, либонь, відчула його розгубленість, бо вигнула вуста в тонкій усмішці:
— Світ відкриває кордони. Міжнародна торгівля буяє. То чому ж ми, Зеленокості, маємо цікавитись лише Кеконем, малим шматком землі, якщо за кордоном — безмежжя можливостей?
— Але… що такого в Їґутані?
Айт трохи не донесла чашечки до губ.
— Виробництво СВ-1, — вона відсьорбнула чаю й відставила чашку. — Ми плануємо продавати їґутанцям «сяйво».
Аньденеві відібрало мову. На Кеконі «сяйво» було заборонене, і його застосування активно критикували. Цей наркотик створили іноземці, то був простий спосіб, що дозволяв носити нефрит некеконьцям — тобто тим, хто не володів тяжко здобутою стійкістю до нефриту, якою так пишалися Зеленокості. Саму їхню цивілізацію та культуру було збудовано на непохитній істині: нефрит знищить кожного, хто його вдягає, окрім найдостойніших воїнів Кеконю.
Еспенці, з чиєю зарозумілістю й вигадливістю не міг зрівнятися ніхто на світі, обійшли цей закон. Щойно вони розгорнули на Кеконі військові бази (начебто допомогти своїм союзникам захиститися та відновитися після Війни багатьох народів), як узялися поратись у таємних лабораторіях, шукаючи спосіб, що дозволить їхнім солдатам набути отих самих легендарних нефритових здібностей, притаманних Зеленокостим. Десять років по тому вони досягли успіху, хоча й неповного, — винайшли СВ-1.
Формула експериментальної сироватки просочилася з військових баз на Кеконі назовні, й незаконна торгівля «сяйвом» просто розквітла. З’ясувалося, що чимало людей (і на острові, і за його межами) були не проти поступитися роками життя, вживаючи небезпечний наркотик, якщо той дозволить їм, некеконьцям, носити нефрит, не витративши багато років на виснажливий вишкіл, й не померти страшною смертю від свербцю. Менш відомим (і зазвичай нехтуваним) був той факт, що «сяйво» потайки застосовували й деякі Зеленокості, щоб штучно підвищити власну вроджену опірність нефриту.