— Хіба не найвагоміший принцип айшо — той, який проголошує, що Зеленокості мають захищати свою країну? — спитав Дожу. — Якщо клани разом встановлять контроль над СВ-1, це зробить їх сильнішими. Це зробить увесь Кеконь сильнішим, менш вразливим перед іноземцями.
— І що станеться, коли еспенці дізнаються, що клани Зеленої Кістки продають їґутанцям наркотики для військового застосування? Їґутан перекладе всю відповідальність за фабрики СВ-1 на Кеконь і заперечуватиме, що має до цього будь-який офіційний стосунок. «Горяни» закладають основу для конфлікту, і я не хочу залучати до цього Безгірний клан, — Лань урвав спробу Дожу ще щось додати: — Дожу-дзень, моє рішення остаточне. Чи ти плануєш виконати обов’язки Синоптика й діяти в подальшому, як я попросив?
Старий радник знехотя опустив гостре підборіддя на знак згоди. Він спробував востаннє відстояти свою позицію і промовив з підкресленою м’якістю:
— Звичайно ж, я це зроблю, Ланю-се, та, можливо, нам варто поговорити з Каулом-дзень, а вже потім остаточно все вирішувати?
З Ланя вже було досить.
— З Каулом-дзень ти розмовляєш просто цієї миті, — мовив він настільки холодним тоном, що Дожу ошелешено принишкнув.
А Хіло всміхнувся.
І хоча Лань вважав, що ухвалив правильне рішення, на серці було тяжко. Боги на небесах, важко бути Стовпом, коли з одного боку в нього запальний молодший брат, а з другого — старий дідів друзяка-хитрун. І все ж безнадійним положення не назвеш. Хіло цього дня діяв стримано, а Дожу, хай як неохоче, знову поводився як належить. Коли важка розмова лишилась позаду, Лань заговорив примирливішим тоном:
— Гадаю, то в нас нерви трохи розхиталися. Ви двоє мусите знати, як я ціную вашу точку зору.
— І що тепер? — спитав Хіло. — Чекаємо, як Айт відреагує?
— Не зовсім. Я сказав, що ми не будемо зв’язуватися з «горянами», та тепер, коли знаємо, чого вони прагнуть, треба діяти обережніше. Дожу, організуй мені зустріч із головою Сонем.
Синоптик, якого лише хвилину тому дуже жорстко поставили на місце, кивнув, не сперечаючись.
Лань повернувся до брата.
— Хіло, те, що я тобі казав про Пахву, тепер стосується Соґеню та інших межових територій. Зміцнюй оборону там, де треба, але кров без дозволу родини більше не проливай. І за викрадення Аньденя ми мститися не будемо. Може, вони нам в очі й плюнули, але повернули його живим-здоровим, а ми відкинули пропозицію створити альянс, тому на якийсь час краще уникати подальшого погіршення стосунків.
Хіло схрестив руки на грудях і знизав плечима:
— Як скажеш.
— І ще одне, — додав Лань. — Треба переконатися, що Шае у безпеці. Квартира в неї у Північному Сотто, то ж із цим проблем не має бути, але я кажу про ті випадки, коли вона їздить Дзаньлунем. Хай один чи двійко з твоїх людей за нею наглядають.
А ось тепер Хіло мав незадоволений вигляд — він так скривився, наче йому вісім років і його щойно висварили, аби чемно поводився з молодшою сестричкою.
— Шае прекрасно здатна сама про себе подбати.
Лань роздратовано відповів:
— Ти ж знаєш, що Шае не носить нефриту. Зараз вона не має стосунку до кланових справ, та хтозна — ану ж «горянам» про це не відомо. Після того, що сьогодні сталося з Аньденем, нам треба вжити запобіжних заходів.
— Якби вона носила нефрит, то прекрасно подбала б про себе сама, — виправився Хіло.
Захвату це в нього явно не викликало, але більше він не сперечався. Лань вирішив не звертати уваги. Він радів, що Шае повернулась — з нефритом чи без, — але якщо в цьому зізнатися, Хіло тільки більше набурмоситься. Лань уже давно зрозумів: хай там що він зробить чи скаже, його молодші однаково ворогуватимуть.
РОЗДІЛ 12
ЧОЛОВІК НА ІМ’Я МУДТ
Обличчя Беро гоїлось погано, й коли він дивився у дзеркало, то чудувався, який же він тепер бридкий. А ще на бігу він почав трохи кульгати. Не те щоб це багато для нього важило, та коли звертав на це увагу (а таке ставалося часто), то згадував ту жахливу ніч у «Подвійному талані». Згадував важкі кулаки братів Майків, невимушену зневагу Рога та неприховані жалощі в погляді Стовпа, немов Беро був триногим собакою, якого навіть вбивати не треба.
Та найчастіше Беро згадував нефрит. Як це було — мати його при собі, і як — втрачати.
Сампа, нюня абукейська, тепер поводився мов зайчик. Після того як у нього вколотили страх перед усім зеленим, він знайшов роботу велокур’єром. Беро бачив, як той квашня з пихтінням крутив педалі на вулицях їхнього бідного докерського кварталу на краю Кузні, тягаючи коробки й пакети в заіржавілому причепі. Коли Беро його кликав, Сампа не звертав на нього уваги. У відповідь той порізав Сампі шини, хлопець пропустив цілий день роботи, і його звільнили.