Тітка Беро працювала по дванадцять годин на день кравчинею на швацькій фабриці, і він спав на підлозі її квартири, коли жінка була на роботі. Тітчин кавалер працював на складі в Доках і не гребував брати те, що погано лежить. Не так багато, щоб його спіймали за руку та звільнили, але на випивку вистачало. І хай цей козел ніколи нічого хорошого для Беро не зробив, саме через нього до хлопця долинули чутки про чоловіка на ім’я Мудт, що тримав крадений крам на задвірках крамнички уцінених товарів у Смітгярні.
Сам цей факт Беро не дуже зацікавив — його привабили інші чутки. Він відшукав чолов’ягу в задній кімнаті його крамнички, де той рахував коробки. Мудт був смаглявцем із хвилястим волоссям та маленькими оченятами — мабуть, мав трохи абукейської крові.
— Чого треба? — спитав Мудт.
— Я чув, маєш роботу для людей, яким вона потрібна, — сказав Беро.
— Може, й маю, — чоловік кашлянув у лікоть і глянув на Беро блискучими пронизливими очима.
Навіть за такої вологої спеки він мав на собі сіру сорочку з рукавами, що прикривали руки до самих зап’ястків; під пахвами й навколо коміра та сорочка потемніла від поту.
— Тільки то робота не для тюхтіїв. Кермувати вмієш? А стріляти?
— І те, і те можу, — Беро уважно роздивлявся чоловіка. — Це правда? Що ти «зелений»?
Мудт криво всміхнувся. А тоді висолопив язика й показав нефритовий стрижень, що проштрикнув язик у самому центрі.
— Та справжній він, справжній, — запевнив він Беро. — Я тобі кажу, бо ж бачу, що тобі, кеке, вже кранти. Ти спраглий.
Чоловік потарабанив указівним пальцем себе по чолу й вишкірив криві зуби в посмішці.
— Чуття, сам розумієш.
Якщо Мудт дійсно має нефрит, то правдивими можуть виявитися й інші чутки: що в Мудта є фальшиві документи й надійне джерело «сяйва» або що, як власник дрібного бізнесу на території Безгірного клану, він платить тому суто номінальну данину, а справжні гроші заробляє, постачаючи інформацію «горянам». Мудт усього досягнув своїми силами. Він — живий доказ, що не треба обов’язково народитися у правильній родині чи ходити до правильної школи, аби отримати те саме, що й Зеленокості, аби самому взяти до рук владу, якою з тобою не збираються ділитися.
— Хочу на тебе працювати, — сказав Беро.
РОЗДІЛ 13
ПРОХАННЯ ПРО ПОСЛУГУ
Шае почала подобатися нова домівка в Північному Сотто. Вона енергійно взялася за облаштування квартирки, й це створювало відчуття продуктивної праці. І хоч Шае не знала, що робитиме далі, коли з цим закінчить, те заняття заряджало її впевненістю — вона зможе. Зможе жити в Дзаньлуні поряд зі своєю родиною, але й обстоюючи власну незалежність. Вона купила симпатичні, хоча й лише базові, меблі, запаслася всіма необхідними дрібничками та знову навчилась куховарити на одну людину. Почала досліджувати околиці й із задоволенням з’ясувала, що там чимало крамничок, які торгували всім на світі — від брендових сумок до смердючих порошків із трав, — та багатий вибір забігайлівок: від устричних барів до нічних яток, з яких продавали локшину. Північний Сотто був дорожчим районом, ніж велелюдний та занехаяний Сотто-Вілледж, — це модний і благополучний квартал, де оселялися молоді працівники контор, художники й чимало іноземців. Тут Шае могла носити сміливі принти та яскраві спідниці зі свого еспенського гардеробу, й ці речі не здавались недоречними, а навпаки — робили її модною та стильною. Тут Дзаньлунь був космополітичним і відкритим світові.
А все ж, хай навіть наївні відвідувачі міста цього й не помітили б, Шае бачила, що кланові правила діяли тут так само чітко, як і будь-де. Куди б не йшла, помічала у вікнах білі ліхтарі — справжні або дешевенькі, вирізані з паперу. Не раз і не двічі проминала одного, двох, часом навіть трьох людей Хіло. Без свого нефриту відчути їхні аури вона не могла, але помітити їх було нескладно: жорсткі й суворі молодики (а іноді й жінки), гарно вбрані, озброєні ножами й короткими мечами, а нефрит носять так, аби він впадав у вічі. Здебільшого люди їх швиденько оминали, щоб не привертати небажаної уваги. Шае чинила так само, проте з іншої причини.
Сусідами її були пара трохи за двадцять, і, судячи з вигляду, працювали вони у Фінансовому кварталі (жінка тримала крихітного песика, що через розмір та шарм нагадував розгодованого щура); самотня жінка середніх літ, яку завше навідували самотні подруги середніх літ, щоб разом випити й гучно зіграти в карти; та юнак студентського віку, що в’їхав до квартири поруч із Шае десь через два тижні після її переїзду. Він часто виходив та повертався, й коли вони кілька разів кивнули одне одному, зустрічаючись у коридорах або на сходах, Шае замислилась, чи не треба представитись. Але вагалася. Щойно вона промовить ім’я «Каул» — і її приємній анонімності настане край.