Вона казала собі, що це безглуздо — щоб таке заважало їй знайомитись із новими людьми. І коли знову побачила сусіда, вони якраз удвох виходили з будинку.
— Ми постійно бачимось, а я не знаю, як вас звуть, — усміхнулась вона.
— Ой, — трохи присоромлено відповів юнак, нахилив плечі вперед і торкнувся чола в жесті неформального привітання. — Цаунь Юденьжу.
Шае відповіла таким самим жестом:
— А я — Шае.
Цаунь Ю вигнув брови. У Шае спалахнули щоки. Вона хотіла назватися повним ім’ям та прізвищем, але якось так вийшло, що з губ зістрибнуло тільки скорочене. О боги. Він, мабуть, подумав, що вона безсоромно фліртує. Цаунь був привабливим молодиком, хай навіть молодшим за неї, ще й постійно носив маленьку чорну шапочку, що робила його схожим на малолітнього злочинця. Але ж річ не в цьому. Вона не збирається вибивати клин клином.
— Приємно познайомитись, пане Цаунь, — Шае ввімкнула задню й повернулась до формальностей, потайки жахаючись, який химерний безлад вона влаштувала з простенької спроби познайомитись. — Гадаю… ми ще побачимось.
Вона якимось дивом примудрилася зберегти витримку, приязно всміхнулася й неквапом вийшла на вулицю, наче від самого початку збиралася виставити себе ідіоткою.
Шае твердо намірилась почати пошук роботи, тому пішла до міської бібліотеки і взялася вивчати каталоги підприємств Дзаньлуня, виписуючи назви й адреси компаній, що її зацікавили, до блокнота на пружинці. Минуло кілька годин, і її знову заскочило, який же це безглуздо повільний та неефективний процес — геть як пошуки квартири. Безгірний клан контролював фірми з різних галузей: часом володіючи ними безпосередньо, але здебільшого — надаючи покровительство Ліхтарникам, що сплачували кланові внески. Кілька вдалих телефонних дзвінків — і можна обійтися без усієї цієї біганини. Вона замислилась, чи дотримуватися цього шляху — не приймати допомоги від родини — насправді вагомий принцип, чи її гордість уже просто сягнула позначки «ідіотизм».
Шае знала, що з цього приводу думав Хіло. Та все одно наполегливо продовжувала ще з пів години, відтак згорнула книжки й пішла з бібліотеки, досі не впевнена: змарнувала вона час чи витратила його з користю. Дорогою додому купила друкарську машинку, щоб оновити резюме. Не минуло і двадцяти хвилин, відколи вона повернулася, як у двері постукали.
Шае відчинила й побачила в коридорі Ланя.
— Можна зайти? — люб’язно спитав він.
Вона так здивувалася, що просто прочинила перед ним двері. Він зайшов до квартири, лишивши двох тілоохоронців у коридорі, й зачинив за собою двері. Якусь мить з цікавістю роздивлявся вітальню. Шае штрикнув сором. Це ж яким убогим для нього є її житло, дешевим та не вартим того, щоб служити резиденцією представниці родини Каул. Вона схрестила руки на грудях і сіла на жорсткий новий диван, відчуваючи, що вже наготувалась до оборони, хоча Лань ще й слова не промовив. Якби це був не Лань, а Хіло, той пройшовся би кімнатою, торкаючись речей. «Миленько, — сказав би Хіло, знизав плечима й усміхнувся б, як людина, розвеселена через дитину, яка впала в істерику й оголосила, що спатиме на вулиці. — Шае, тобі це місце подобається? Ну, раз подобається…»
А Лань промовив:
— У тебе є щось випити? Надворі й досі спека.
Він рушив був до кухоньки, але Шае підскочила, і сказала:
— Вибач, я принесу. Мала би сама запропонувати, але ти… мене здивував.
Вона поспіхом проминула його дорогою на кухню, де, якщо чесно, могла зручно розміститись лише одна людина, й дістала з холодильника глек із охолодженим чаєм з прянощами. Налила для нього повну склянку, швиденько розклала на тарілці трохи кунжутного печива та підсмажених горіхів і принесла все до вітальні.
Лань взяв у неї склянку і всміхнувся, немовби вибачаючись, що завдав їй клопоту, а тоді жестом запропонував сісти на диван і сам сів поруч, соваючись на надміру твердих нових подушках.
— Чи… все гаразд? — спитала Шае.
Вона не могла збагнути, чому Лань приїхав до неї, а не викликав її до будинку Каулів.