Саме тому Лань узяв Вуня з собою до Зали мудрості, на зустріч із головою Ради Сонем. У Залі мудрості, широкій і показній будівлі з темної цегли під червоною черепицею, розмістились законодавчі палати Князівської Ради Кеконю — офіційного уряду держави. Залу було розташовано неподалік від Тріумфального палацу, де у спонсорованих державою церемоніальних лінощах жили князь Йоан ІІІ та його родина. Обидві будівлі стояли в Монументальному кварталі, який хоч і розташовувався менш ніж за п’ятнадцять хвилин ходу від маєтку Каулів, але був найнетральнішою з точки зору кланового розподілу територією в Дзаньлуні, як не рахувати Храмовий квартал. Водій зупинив сріблястий спортивний «ройвольф» Ланя якраз поруч із довгим дзеркальним басейном попід вражаючими маршами мармурових сходів. Лань і його Стовповий вийшли з автівки та попрямували кам’яною доріжкою, що розтинала навпіл спокійні, як дзеркало, води. І щойно пройшли весь шлях — обидва зупинилися, щоб віддати традиційну шану перед Меморіалом воїну.
Меморіал складався із двох бронзових статуй. Менша зображала хлопчика, що тримає ліхтар, який немов освітлює обличчя іншої статуї — безіменного воїна Зеленої Кістки, що стоїть перед дитиною на колінах. Здавалося, чоловік підійшов до самотньої дитини і став навколішки, щоб узяти малого на руки й віднести до безпечного місця. Або, можливо, це дитина підійшла до воїна, що загубився в темряві, з ліхтарем, який освітив би його шлях. Кожна з двох інтерпретацій доречно пасувала національній ідеї. Напис на п’єдесталі проголошував:
ВИЙТИ З ТЕМРЯВИ
ПАМ’ЯТІ ГОРЯН, ЩО БОРОЛИСЯ
ЗА НЕЗАЛЕЖНІСТЬ КЕКОНЮ,
ТА ХОРОБРИХ ГРОМАДЯН, ЯКІ ЇМ ДОПОМАГАЛИ
Лань спробував уявити свого дратівливого старого дідуся отаким юним воїном, втіленим у бронзі, одним із борців-патріотів, які впродовж п’ятдесяти років протистояли шотарському правлінню і зрештою змусили могутню імперію (хай навіть ослаблену Війною багатьох народів), що й далі володіла перевагою як у військах, так і в зброї, поступитися Кеконем і віддати його народу. Ланя брав подив від того, що лише одне покоління тому Зеленокостих переслідували як бандитів та злочинців, а їх потайки підтримувало місцеве населення, що з повагою ставилося до їхніх надприродних звитяг. А тепер він отак просто йде до Зали мудрості, щоб поговорити з найвисокопоставленішим політиком у країні. Лань чудувався тому, що бути Зеленокостим тоді, в дідові часи, було, напевне, простіше — небезпечніше, зате героїзму більше. Бо тоді їхнім ворогом була жорстока чужоземна влада.
Воїна на колінах зобразили з мечем-місяцем на поясі, а його нáручні всіювали численні гнізда для дрібних коштовностей. Та коли Лань проминув меморіал, він звернув увагу, що ті гнізда порожні. Вандали покрали нефрит воїна-пам’ятника, хоча то були всього лише інертні декоративні камінці зеленого кольору.
Вестибюль Зали мудрості був розкішно просторим приміщенням, викладеним світлою мармуровою плиткою. До вигадливо розписаної стелі тягнулися широкі зелені колони. Ланя й Вуня зустрів юний асистент, який шанобливо привітався і провів їх до кабінету голови.
— Сонь збирається про щось попросити, — тихо промовив Лань до Вуня, поки вони йшли. — Подумай, про що може йтися і що ми маємо йому пообіцяти.
Їх провели крізь подвійні двері з дерева. Коли вони зайшли, голова Ради обійшов масивний письмовий стіл, щоби ввічливо їх привітати. Сонь Томарьо був кремезним чоловіком років п’ятдесяти, з ямочками на щоках і густими бровами. Замолоду він, мабуть, був неабияким здорованем, та роки й роки приємного життя посередині життєвого шляху перетворили канати м’язів на клубки жиру. Голова просяяв до Ланя широкою усмішкою політика.
— Заходьте, заходьте, Кауле-дзень. Чи благоволять вам боги?
— Благоволять, і то непогано, пане голово, — відповів Лань.
Вони кілька хвилин обмінювались люб’язностями, а тоді Лань сів у крісло перед Соневим столом. Вунь поставив інше крісло ліворуч трохи позаду Ланя, як воно й належиться, і сів туди.
Голова Ради опустився на своє шкіряне крісло з високою спинкою, й те аж ніби невдоволено зітхнуло. Він сплів руки на чималенькому череві й винагородив Ланя уважним кивком:
— Що за гризоти має Стовп клану, що я з ними можу допомогти?
Лань зібрався з думками.