— Голово Соню, боюся, що мій візит пов’язаний із неабиякими турботами.
На відміну від брата й сестри, Лань пам’ятав їхнього батька. В останній рік Війни багатьох народів, за кілька місяців до того, як Каул Душужонь загинув в одній із фінальних битв з переважаючими силами шотарської армії, Лань запитав у батька:
— А хто правитиме Кеконем, коли шотарці підуть? Ти?
— Ні, — поблажливо відповів Каул Ду. — Не я.
— Тоді дідо? Чи Айт-дзень?
— Ніхто з нас. Ми — Зеленокості, — його батько робив по три копії списку імен, розкладу потягів та мапи й запечатував їх у конверти без позначок. — Золоту й нефриту разом не бувати.
— Чому таке кажуть?
Лань часто чув цю фразу в звичайних розмовах. «Золото й нефрит» — це кеконська ідіома на позначення жадібності й надмірності. Неприпустимих забаганок. Людину, яка надто вже сподівалася розбагатіти, застерігали: «Не проси про золото й нефрит». І Лань із власного досвіду знав, що дитину, яка забажає тістечко із заварним кремом, коли вже з’їла солодку булочку, скоріш за все, висварять: «Ти забажав золота разом з нефритом!».
Батько Ланя підвів на нього примружений погляд. Лань злякався на мить, що його наполегливі запитання роздратували батька й зараз його відправлять до своєї кімнати, щоб Каул Ду міг спокійно завершити роботу. Батько в цьому будинку був гостем нечастим, вони з Ланевим дідусем надовго зникали, виконуючи таємні місії, а коли поверталися — бабуся й мати Ланя так до цього ставилися, наче їх персонально навідали боги: то була велика честь, злам звичного трибу життя, щось таке, що треба вшанувати, але краще, щоб минуло воно якнайшвидше. Каул Ду цілував своїх дітей, але не знав, як із ними поводитися. З Ланем він розмовляв як з дорослою людиною. А в сусідній кімнаті репетував Ланів крихітний братик Хіло, й мати намагалася його вгамувати.
— У прадавні часи, за багато століть до того, як прийшли шотарці, на Кеконі було три царства, — заговорив Каул Ду, знову почасти повертаючись до своїх списків і мап. — Уздовж північного узбережжя, там, де зараз ми, розташувалося царство Дзань, у центральній улоговині — царство Хуньто, а на південному півострові — царство Тєдо. Найсильнішим поміж них було Хуньто, але тамтешній цар мав рідку кров і був одержимий нефритом. Одної ночі свербець геть звів його з глузду, й цар промчав палацом, вбиваючи свою родину разом із власними дітьми.
Лань ковзнув поглядом по чималій кількості нефриту, що його батько носив на зап’ястках та довкруж шиї. Каул Ду помітив це, підсміхнувся, спіймав Ланя за руку і пригорнув до себе з грубуватою любов’ю.
— Злякався, синку?
Каул Ду витягнув ніж-кіготь з піхов на поясі й підняв його так, щоб той опинився між ним та сином. Лань бачив, наскільки добре той заточений і як помітно руків’я стерлося під батьковою рукою.
— Тобі лячно за татка? Бо з ним може щось статися? — спитав Каул Ду.
— Ні, — спокійно відповів Лань.
Йому було вже вісім, і він знав, що всі чоловіки в його родині були зеленокостими воїнами, а це значить, що вони носили нефрит та присягнули у відданості потаємному клану, який боровся проти несправедливої влади чужоземців.
— Добре, — промовив його батько, досі міцно обіймаючи Ланя за плечі. — Бо й не треба. Деяким людям судилося носити нефрит, а іншим — ні. І ти, і твій малюк-братик — такі самі, як ваші татко й дідо. Ось, тримай ножа. У тебе власного ще нема? О боги, уже слід мати, треба було про це подбати. Не бійся, це ж лише кілька камінців, вони не завдадуть тобі шкоди.
Лань узяв ніж і крутнув його в руці, як він тренувався з іграшковим. Шматочки нефриту, що вкривали руків’я, були гладенькими на дотик і викликали у його грудях тепле й приємне дзижчання, наче він глибоко-глибоко вдихнув після того, як надовго затамував подих. Батько схвально подивився на нього. Лань спитав:
— То що сталося після того, як цар убив свою родину?
Каул Ду забрав у нього ніж та сховав у піхви.
— Коли загинула вся царська родина Хуньто, Дзань та Тєдо напали на нього й поділили центральне царство між собою, а тоді почали воювати одне з одним. Урешті-решт Кеконь об’єднався. І відтоді ухвалили рішення, що задля безпеки держави той, хто править, ніколи не носитиме нефриту, а той, хто носить нефрит, ніколи не правитиме.
Із сусідньої кімнати, після благословенного затишшя, знову, зі ще більшою силою, залунали крики Хіло, якого мучили кольки.
— А щоб йому! Не немовля, а якийсь репетливий демон, — прогарчав Ланів батько, але крізь його роздратування прокралась самовдоволена посмішка.
Популярна поміж кеконськими бабцями казочка стверджувала: що нестерпніше дитя змалечку, то кращий воїн з нього виросте. Віддалік повітря прохромив новий звук — рев сирени повітряної тривоги над Дзаньлунем, що перекричав лемент Хіло.