— Тоді добре, — промовив Лань із такою ж багатозначною посмішкою, — що я прийшов одразу до людини, чиї дружні стосунки з кланом такі давні й міцні. До чоловіка, якому не бракує впливу, щоби втілити ці плани в життя.
Голова гмикнув та відмахнувся, але видно було, що його це потішило. Перед тим як зайнятися політикою, Сонь Томарьо був доволі багатим Ліхтарником Безгірного клану. Нині текстильним виробництвом, яким володіла його родина, керували його дочки, й вони досі платили кланові внески — вчасно й чималенькі. Сонь займав найвище положення в уряді з усіх «безгірників», і всі про це знали.
У Залі мудрості майже всі радники та їхнє оточення мали стосунок до одного із зеленокостих кланів — наприклад, скарбник, кабінет якого розміщувався далі за коридором від Соневого, був знаним прихильником «горян».
«Золоту й нефриту разом не бувати», — сказав Ланю батько більш як двадцять п’ять років тому. Тепер з цією аксіомою все було дуже непросто. Коли скінчилась війна, Зеленокості, слідом за Каулом Сенем та Айтом Ю, справді діяли у повній відповідності до принципів айшо. Вони сторонилися політичної влади й повернулися до приватного життя. Проте з тіні вони вийшли назавжди. Більше не ховалися, не тренувалися в горах, а відкрито жили в містах, що їх допомогли звільнити. В роки повоєнного хаосу та стрімкого розвитку звичайні люди продовжили шукати в них підтримки й допомоги — так само, як упродовж десятиліть правління іноземних пригноблювачів, — і Зеленокості їм допомагали. Таємна мережа підтримки — Ліхтарники — стала рушієм розвитку бізнесу, а не воєнного спротиву. Авторитет кланів зростав, вони забезпечували своїм товаришам та відданим союзникам з часів окупації вигідні умови й контракти. І ті, кого шотарці таврували як злочинців, перетворилися на панівний клас острова. І хай навіть формально вони до уряду не входили, вплив кланів так міцно сплівся з діяльністю офіційної влади, що з багатьох точок зору розрізняти їх уже не вдавалося.
Саме тому, прийшовши на цю зустріч, Лань не сумнівався, чим вона зрештою закінчиться: Сонь Томарьо зробить так, як його просить Лань. Питання в тому, наскільки швидко, наскільки охоче і яку ціну заправить. Голова сів зручніше і з відточеною привітністю високопоставленого урядовця промовив:
— Кауле-дзень, ви ж мене знаєте. Я бажаю нашій країні найкращого й погоджуюся з вами на всі сто відсотків. Розходжень щодо цього питання між нами немає. Проте припускаю, що зібрати всі потрібні голоси буде непросто. Деякі представники Ради, навіть віддані клану, можуть побоятися відкрито підтримати рішення, яке здаватиметься явно спрямованим проти дій Гірського клану. Знайти підтримку для вашої пропозиції було б набагато простіше, якби клан продемонстрував, що готовий і на інші суттєві кроки заради суспільних інтересів.
— А хіба ми не погодились, що вже сам цей закон є важливим кроком на користь суспільних інтересів?
Лань, ясна річ, очікував, що Сонь запрагне більшого, але у глибині душі його це однаково роздратувало. Голова мусить зрозуміти, що захист НАК від однокланового правління — його громадянський обов’язок, незалежно від того, чи забезпечить Безгірний клан виконання інших його запитів про підтримку. Але ліхтарницькі звички невмирущі.
— Так-так, звісно, — люб’язно погодився Сонь, — але ж звичайні громадяни мають нагальніші, більш матеріальні потреби. Скажімо, безперебійне функціонування нашого порту. Ви ж, напевне, знаєте, що кілька місяців тому в Доках відбувся страйк, який завдав місту шкоди. Моя родина та деякі інші попросили тоді про підтримку в Рога Безгірного клану, але, на жаль, її не отримали.
— Рішення Рога ухвалює Ріг, — сказав Лань, — і в цьому конкретному випадку я з ним погоджуюся.
Родина Сонь та інші прохачі з Ліхтарників хотіли, щоб Хіло відправив своїх людей, аби залякати профспілкових керівників та розігнати їхні зібрання, якщо треба — побити людей і змусити їх повернутися до роботи. Хіло тоді гмикнув: «Він за кого нас має — за громил за викликом?». Робітники з Доків теж були підданцями Безгірного клану. Голови профспілок платили клану внески. Того разу Ланя приємно вразило братове рішення. Хіло ніколи не вагався, коли треба було продемонструвати силу, але він принаймні ставився до цього розважливо і знав: не можна дозволити Ліхтарникам вважати, що вони вийдуть сухими з води, якщо проситимуть забагато.
Та зараз Лань потребував Соневої підтримки, тому сказав: