— Я поважаю ваші побоювання й розумію, яким тягарем для бізнесу стали такі втрати. Я певен, що ми знайдемо шлях до подолання наслідків того випадку. Синоптик нині має багато клопотів, тому я попрошу Вуня-дзень простежити, щоб цю проблему вирішили якнайшвидше.
У такий спосіб Лань дав зрозуміти, що дозволяє Вуневі вступити в розмову. Як і належить будь-якому підлеглому членові клану в такій ситуації, поки говорив сам Стовп, Вунь не промовив ні слова, не виказав жодного почуття, натомість уважно спостерігав за опонентом, щоб згодом або підтвердити, або поставити під сумнів враження свого боса. А тепер Стовповий нахилився вперед, і Лань дещо знервовано чекав, як мине його випробування.
— Пане голово, я розумію, що деякі виробництва — наприклад, текстилю та одягу — змушені жорстко конкурувати з імпортними товарами, — промовив Вунь. — Можливо, підтримане кланом мито на імпорт допоможе вирівняти шанси наших, кеконських, виробників?
Лань зрадів. Це хороша пропозиція: збільшення ввізного мита на імпортний текстиль посприяє більшим прибуткам клану, ці норми нескладно ввести та застосувати, й вони обернуться неабиякою вигодою саме для сімейної справи родини Сонь, тоді як інші Ліхтарники не дістануть переваг на рівному місці. Голова вдав, що зважує слова Вуня, та Лань бачив, що той ледь стримує задоволену посмішку.
— Так, це дійсно посприяє виробникам.
Лань підвівся й поправив манжети.
— То ми дійшли згоди?
Голова Ради важко піднявся і провів їх до дверей.
— Ваш дідусь — хай живе триста літ, — Каул-дзень, як він останнім часом почувається?
— На жаль, вік позначається на кожному з нас, навіть на Зеленокостих, — лагідно відповів Лань.
Він зрозумів, що ховається за цим на позір дбайливим запитанням: намагання з’ясувати, наскільки Каул Сень ще може керувати кланом з-за спини онука. Сонь забажав дізнатися, чи може покластися на те, що його угода з Ланем перетвориться на остаточне рішення клану.
— Дідусь уже не той, але почувається непогано й насолоджується давно заслуженим відпочинком.
Сонь шанобливо торкнувся чола м’ясистими руками.
РОЗДІЛ 15
УГОДА З «ДЕМОНАМИ»
Поряд зі складом стояв із десяток відтюнінгованих мотоциклів марки «Торройо», пофарбованих у крикливі неонові кольори, що були так до вподоби байкерам з північних районів Дзаньлуня: пронизливо-червоний, лаймово-зелений, синій електрик. Хіло спинився, щоб захоплено пороздивлятися парочку, погладив плавні лінії шкіряного сидіння особливо цікавої машини, нахилився, щоб роздивитися блискучий двигун, кинув короткий погляд на панель приладів і рушив далі, до алюмінієвих дверей переобладнаної будівлі, що вібрували від гуркітливих басів гучної музики.
Разом із ним був Майк Таж, а ще — двоє старших Пальців, яких Хіло сподівався невдовзі підвищити до Кулаків. Тямущий, але трохи огрядний скромник Обу мав найкращі здібності до Відхилення серед усіх, кого знав Хіло, але він мусить навчитися наказувати, якщо хоче просуватися далі. Друга — Ійнь — не мала якогось видатного нефритового таланту, але, як і багато інших зеленокостих жінок (особливо якщо ті мали стосунок до Рогового боку клану), вона звикла працювати важче за суперників-чоловіків, і Хіло це високо цінував. Між Майком Тажем та Ійнь були складні стосунки — вони то збігалися, то розбігалися, але на цю мить якраз розбіглися. Надто вже вони були схожі, й коли ставали коханцями — чубилися, як ті коти.
Четверо Зеленокостих зайшли до штаб-квартири байкерської банди. Десь зо два десятки байкерів (майже всім — від шістнадцяти до двадцяти п’яти років) порозвалювалися на старих засмальцьованих канапах, пили, курили, хтось грав у більярд, кілька — дивилися телевізор. В одному кутку троє чоловіків, не ховаючись, рахували гроші. Хіло з цікавістю роздивився навкруги. Серед банд Грошомийки «Хромовані демони» мали один із найкраще облаштованих та споряджених штабів, наскільки це взагалі можливо в цьому районі: тут було не так уже й багато бруду, щурів та обдовбаних торчків.
Усі подивилися на непроханих гостей. І за мить «Хромовані демони» були вже на ногах, усі руки тягнулися по стволи, ножі чи яку там іще зброю, що була поруч: пляшки, більярдні киї. Троє чоловіків у кутку підскочили й дуже кумедно спробували сховати купу грошви за спинами.
— Слухайте сюди, дітлашня! — заволав Таж.
Хтось вимкнув музику.
— А чий це класний яскраво-червоний «торройо РП-550» отам, на вулиці? — спитав Хіло.
— Мій, — пролунала відповідь із глибини кімнати.