— Звісно, звісно. Я так і зроблю, Кауле-дзень, — пан Уне знову торкнувся руками чола.
Хіло ще раз, наостанок, міцно плеснув чоловіка по плечу й вийшов з ресторану.
Надворі Хіло спинився на мить, щоб витягнути пачку сигарет з кишені. То були дорогі еспенські сигарети — мав до них слабкість. Він устромив одну до рота й роззирнувся:
— Може, тут? — запропонував.
Брати Майки відтягнули хлопців подалі від «Подвійного талану» й зіштовхнули на вкритий гравієм схил, що спускався до берега, — з дороги того місця не побачиш. Тлустий абукеєць весь час борсався та кричав, другий — кульгав мовчки. Майки кинули крадіїв на землю й заходилися лупцювати. Важкі ритмічні удари падали на торси, гатили по ребрах, животах, спинах. Лупили й по обличчях, доки ті не розпухли до невпізнаваності. Та жодних ударів по життєво важливих органах, по горлу чи потилиці. Кень і Таж були вправними Кулаками — уважними, й жага крові ту увагу не затьмарювала.
Хіло курив собі й спостерігав.
Уже споночіло, та темно надворі не було. Вздовж берега сяяли ліхтарі, а автівки, що проїздили повз, заливали дорогу білими спалахами фар. Удалині, на морі, туман над водою та брудне міське повітря перетворювали вогники кораблів, що повільно пропливали, на розмиті ляпки. Повітря було тепле й обважніле від диму, солодкавих запахів перезрілих фруктів та смороду дев’яти сотень тисяч спітнілих містян.
Хіло було двадцять сім років, та він ще пам’ятав той час, коли автівки й телевізори були у Дзаньлуні чимось новеньким. Тепер вони всюди, а з ними з’явилося ще більше людей, нові фабрики, ятки з вуличною їжею на іноземний лад — типу фрикадельок у темпурі та кремів з гострого сиру. Здавалося, місто бринить напругою, а з ним — і всі його мешканці, разом із Зеленокостими. Хіло думав про те, що відбувається щось незрозуміле, що все навколо рухається якось небезпечно швидко, так немов місто є добре змащеним новеньким механізмом, який розігнався до найшвидших обертів і розгойдується, готовий вирватися з-під контролю, зруйнувати природний лад. На що ж перетворюється світ, якщо двійко незграбних і нетренованих щенят з Доків вирішують вкрасти нефрит у воїна Зеленої Кістки — і майже досягають свого?
Правду кажучи, Шоню Джюдонрю не завадило би втратити свій нефрит. Хіло міг залишити три нефритові стрижні собі як законне покарання за Шоневу недбалість. І, ясна річ, він мав таку спокусу, коли перекочував на долоні камінці, а енергія нефриту ширилась його жилами, неначе рідке тепло.
Але ж забрати кілька камінчиків у жалюгідного стариганя — безчесний вчинок. Цього й не розуміли ті крадії — сам собою нефрит ще не перетворював тебе на Зеленокостого. Кров, вишкіл та клан — ось завдяки чому ти ставав нефритовим воїном, і так було завжди. Хіло постійно мусив дбати і про власну, і про кланову репутацію. Шонь Джюдонрю був пияком, старим дурнем та жалюгідною подобою колишнього Зеленокостого, але він і досі лишався Пальцем на службі Безгірного клану, і саме тому Хіло безпосередньо зачіпала спроба його образити.
Він викинув і розтоптав сигарету.
— Годі, — сказав.
Кень одразу ж відступився. Таж, який завжди ретельніше виконував свої обов’язки, подарував кожному хлопцеві копняка наостанок і тільки тоді спинився. Хіло придивився до малих уважніше. Той, що мав на собі сорочку офіціанта, з вигляду був типовим острів’янином-кеконьцем: сухорлявий, довгорукий, темноволосий і темноокий. Він лежав напівмертвий, але важко було сказати, що до цього більше спричинилося — побиття чи нефритова ломка. Кругловидий абукеєць тихо схлипував і все молив:
— Це була не моя ідея, не моя, я не хотів, будь ласка, відпустіть мене, будь ласка, я обіцяю, що не буду, більше не буду…
Хіло зважив імовірність, що ці хлопці — не дурні, якими здаються, а шпигуни чи злодії-найманці, які працюють на «горян» чи, може, на якийсь менший клан. Вирішив, що шанси невисокі. Він сів навпочіпки, змахнув волосся зі спітнілого чола абукейця, і той аж сахнувся від страху. Хіло похитав головою й зітхнув:
— І що ви собі думали?
— Він пообіцяв, що ми заробимо купу грошей, — схлипнув малий добряче скривдженим тоном. — Казав, старий такий п’яний, що навіть не помітить. Казав, знає покупця, надійного, такого, який заплатить за різьблений нефрит за найвищою ставкою і ні про що не буде розпитувати.
— І ти йому повірив? Нема таких дурних, щоб красти нефрит у Зеленокостих, аби його потім спродати.
Хіло підвівся. З кеконьцем уже нічого не вдієш. Озлоблені молоді люди мали схильність до нефритової лихоманки, Хіло таке вже багато разів бачив. Бідні, наївні, сповнені хижої енергії та амбіцій — таких вабило до нефриту, як мурашок до меду. Вони романтизували героїчних бандитів-Зеленокостих, про чиї подвиги розповідали комікси й фільми. Бачили, з якою повагою та дрібкою страху люди промовляли «дзень», і хотіли, щоб так само ставилися й до них. І ніколи не замислювались, що без багаторічного жорсткого вишколу з бойових мистецтв вони просто не зможуть приборкати силу, якою наділяє нефрит. Такі люди вигоряють, з’їжджають з глузду, знищують себе й інших.