Вона викинула Цауня з голови, лягла спати, а щойно прокинулась вранці — ще сонце ледь зійшло, — одразу зателефонувала до будинку Каулів. На дзвінок відповів Дожу.
— Шае-се, — промовив він із удавано-манірним здивуванням. — А чого це я вас не бачив? Я думав, ви частіше додому приходитимете.
Шае скривилась.
— Дуже зайнята була, Дожу-дзень. Облаштовувалась. Самі знаєте, купі дрібниць треба дати раду.
— Треба було прийти до мене. Та й узагалі, чого ви там живете? Я вам щось симпатичніше підшукав би, значно симпатичніше.
— Не хотіла вас турбувати, — те, що він знає, де вона живе, змусило її ще більше насупитись. Вона похапцем спитала: — А Лань удома?
— Ох, — сказав Дожу. Пауза тривала довго, настільки, що в голові у Шае задзеленчали тривожні дзвіночки. — Боюся, у нас тут клопіт. Можливо, вам варто приїхати.
Шае зупинила таксі, й те повезло її прямо до маєтку Каулів. Через щільний вранішній рух повзло воно до люті повільно, змагаючись із навалою автівок, що гуділи клаксонами, мотоциклів та завантажених пакунками велосипедів, і всі на перехрестях керувалися принципом «виживає найспритніший» та не спішили зважати на дорожні знаки. Шае всю дорогу невидючим поглядом витріщалась у вікно. Серце в неї було не на місці. І не тому, що хтось намагався вбити Хіло. Це вже давно не шокувало — якщо чесно, вона дивувалась, чому цього не трапляється частіше. Але ж ніхто не зателефонував їй, аби про все розповісти. Навіть Лань. Якби вона не подзвонила сьогодні вранці до маєтку, то й не знала б. Може, в сум’ятті минулої ночі їм просто не спало на гадку з нею зв’язатися. Її кілька років не було в країні, вийти з нею на зв’язок було неможливо. Може, й не варто так засмучуватися, що їй одразу про таке не повідомили.
Коли вона приїхала, брати вже зібралися на військову нараду. Усюди озброєні й суворі з вигляду Кулаки, що охороняли ворота і вхід до будинку: патрулювали територію маєтку, стояли в коридорах. У кабінеті Стовпа Лань із Хіло похмуро курили та снували плани. Був там і Дожу. Коли Шае зайшла до кімнати, то все зрозуміла за їхнім позами: Лань сперся на свій письмовий стіл і з напружено-втомленим виразом обличчя струшував попіл у попільничку; Хіло сидів перед ним на краю крісла, спершись ліктями на коліна, й задивився в порожнечу, а в його пальцях повисла сигарета; Дожу, схрестивши ноги, відкинувся на спинку іншого крісла — він тримався трохи осторонь і спостерігав. У кімнаті царювала така напруга, що Шае розгубила свій гнів — його заступили невблаганні погані передчуття.
Коли вона увійшла до кабінету, Хіло підвів погляд. Обличчя його вкривали зморшки, що перетворювали брата на іншу людину, якій геть не властива його звична безтурботність. Шае звернула увагу на підсохлу кров під його нігтями, на те, що з-під білої сорочки (яка, запідозрила Шае, найімовірніше належала Ланю) визирали бинти, що охоплювали торс.
— Таж у шпиталі, — сказав він так, немов Шае там завжди стояла.
Шае навіть не знала напевно, хто з тих двох Таж і чи це був той чоловік, що приходив разом із Хіло до готелю.
— З ним усе буде гаразд? — спитала вона, бо це здалося доречним.
— Житиме. З ним лишилася Вень.
Хіло звівся на ноги і взявся ходити туди-сюди, наче пес, що не знає, де примоститися. Двері прочинилися, й до кімнати зазирнув Майк Кень. Не той чоловік, якого вона бачила в готелі. Виходить, тоді то був Таж, який тепер у лікарні.
— Усі зібрались, — сказав Кень. — Ми готові.
— Ланю-се, — озвався Дожу. — Я ще раз прошу вас переглянути це рішення. Для нас це може погано закінчитись. Ми й досі можемо виторговувати перемир’я на території Пахви.
— Ні, Дожу, — відповів Лань, роздушуючи сигарету в попільничці й підходячи до дверей разом із Хіло. — Більше не можемо.
З того, як чоловіки рухались і стояли, Шае зрозуміла: Дожу впав у немилість. Лань йому більше не довіряв. Замах на Хіло надто далеко штовхнув Стовпа в один із боків — тепер він підтримує брата. Дожу це теж, схоже, розумів, бо обличчя його було оманливо спокійним і, коли брати вийшли, він не піднявся з крісла.
Шае пішла за братами. У фоє юрмилися підлеглі Хіло, озброєні до зубів мечами-місяцями, ножами-кігтями та пістолетами. Коли Хіло увійшов до їхнього натовпу, всі згуртувались навколо. Він не казав ні слова, але, схоже, вітав присутність кожного — твердим поглядом, кивком, доторком до плеча чи руки.
Шае повернулась до Ланя.
— Куди ви йдете?
— На Фабрику.
Він вдягнув шкіряний жилет, застібнув його. Хтось подав Стовпу найкращий його клинок-місяць — майже дев’яностосантиметровий «да-танорі» з півметровим лезом із загартованої білої вуглецевої сталі та п’ятьма нефритами в руків’ї. Лань почепив меча на пояс. Шае вже давно не бачила його таким войовничим і таким схожим на батька, від цього аж трохи паморочилось у голові.