— Вони там, — промовив Лань, — ті, що намагалися вбити Хіло. Ще там точно Ґоньт, а може, й сама Айт.
І раптом вона вражено усвідомила: вони йдуть на битву. Шае схопила брата за руку:
— Як я можу допомогти?
Лань глянув на неї, і вона зрозуміла, наскільки це дурнувате запитання. Шае не могла їм допомогти, не тут, не зараз, не отак — вона ж бо без нефриту.
— Ніяк, — відповів Лань. — Не дай Дожу захопити владу над кланом.
Якщо Ланя вб’ютъ.
— Я ще дещо з’ясувала, — сказала вона, майже відчайдушно бажаючи відтягнути їхній від’їзд. — У скарбниці. Не хотіла розповідати про це в одній кімнаті з Дожу, але нам треба поговорити.
— Коли повернуся, — він коротко поцілував її в чоло.
— Чому ти вчора мені не зателефонував?
— Не було потреби. Ти не мусиш мати до цього стосунку, — сказав Лань. — Я пообіцяв не втягувати тебе дужче, ніж ото попросив, бо знаю, що ти й того не хотіла.
Він глянув через плече, й обличчя в нього посуровішало.
Шае розвернулась. На сходах лиховісною мумією стояв Каул Сень. Білий халат висів на худющому тілі. Пронизливий погляд мандрував юрмою бійців і зрештою, з палючою зневагою, зупинився на Хіло. Каул Сень вказав на молодшого внука таким жестом, немов кощавий палець був зброєю.
— Це твоя провина, — різко промовив старий. — Що ти цього разу накоїв? Завжди був імпульсивним хуліганом. Ти знищиш цю родину!
— Дідусю, — застеріг його Лань.
Хіло ступив перед зграєю своїх воїнів.
— Дідуню, вони спробували мене вбити, — голос його прозвучав тихо, але ж Шае знала, що тихо Хіло говорив переважно тоді, коли злився. — Ледь не вбили одного з моїх Кулаків. Тепер це війна.
— Айт не став би зі мною воювати! — Каул Сень вчепився за балясини тремтливими руками. — Ми були братами. Мали розбіжності, але війна, між Зеленокостими! Ні, ніколи. Якщо хтось намагався тебе вбити, ти на це заслужив!
В очах Хіло спалахнули вогонь і біль. А коли він озирнувся, гнів огортав його плащем.
— Ходімо.
Бійці оточили його, й вони вийшли з будинку. Усі повантажились до автівок, припаркованих на під’їзному майданчику.
Каул Сень обм’як й опустився на сходи, його тіло склалося, наче рама старого стільця, халат накрив кощаві плечі й коліна покривалом.
— Кяньло, — покликав Лань. — Допоможи дідусеві повернутися до кімнати, — він поклав руку на спину Шае й шепнув: — Залишайся з ним.
Шае кивнула, намагаючись збагнути, що ще сказати, наприклад: «Будьте обережні», «Удачі» чи «Поверніться, будь ласочка», — але жодні слова не здавались доречними, а Лань уже пішов, спустився з ґанку та сів у машину, дверцята якої прочинив перед ним хтось із Кулаків.
РОЗДІЛ 20
ДВОБІЙ НА ФАБРИЦІ
Фабрикою називали старий виробничий комплекс якраз по той бік кордону між територіями, у контрольованому «горянами» районі Гострий Спис. На зовнішній стіні будівлі досі можна було роздивитися великі побляклі літери «КЕКОНЬ СПЕЦТЕКСТИЛЬ Ко», але її вже багато років тому перетворили на місце зібрань і тренувань для Зеленокостих Гірського клану. Пальці «безгірників» та Ліхтарники, що озивалися впродовж ночі та рано-вранці, повідомляли, що бачили, як двоє нападників, які вижили, Ґам Обень та Чонь Даал, утекли з Пахви на своїх двох і прийшли сюди.
Уся група — шість автівок, напакованих бійцями «безгірників», — під’їхала до Фабрики опівдні. Вони припаркувались перед будівлею й вискочили з машин справжнім ураганом, грюкаючи дверцятами і виблискуючи зброєю. Лань і Хіло стояли попереду та радилися. Цегляна будівля була високою, вікна — затулені, й неможливо сказати, скільки ж зеленокостих «горян» чекали на них усередині. Хіло вказав на вартових, що спостерігали за ними з даху. Наразі ще ніхто з будівлі не виходив.
— Відправляй повідомлення, — сказав Лань.
Хіло змахнув рукою до одного з Пальців — юнака, що мав дві нефритові сережки в нижній губі, а волосся з одного боку довше, ніж з другого. Боєць упав навколішки й торкнувся чолом землі.
— Я готовий померти за клан, Кауле-дзень і Кауле-дзень.
Хіло його проінструктував, і неозброєного Пальця відправили до парадного входу Фабрики. Вимога була проста видати голови тих двох, що брали участь у нападі на Хіло, й відмовитись від претензій на контроль над Пахвою, бо інакше Безгірний клан вийде з лісу. «Вийти з лісу» — давня примовка Зеленокостих, що означала повномасштабну війну, яка може поширюватися на всі території, на всіх людей та всі ділові оборудки «горян». Каули спостерігали, як посланця зустріли двоє вартових. Обмінялися кількома словами, і їхню людину запустили до будівлі.