— Ти потрібна своєму братові, — наполягав він. — Мусиш йому допомогти.
— Їм не потрібна моя допомога, — сказала вона дідусеві.
— Та що з тобою? Ти вже не знаєш, хто ти така, — мовив він. — Колись я казав, що це ти — мій найкращий онук. Пригадуєш?
Шае не відповіла.
Вона щосили старалася не дивитися на під’їзну доріжку, — це все одно, що дивитися на каструлю з водою, яка стоїть на вогні й має ось-ось закипіти. І з невиразним відчаєм зрозуміла, що перетворилася на ту, ким присягалася ніколи не ставати: на жінку, схожу на її матір, ту, що сидить вдома та хвилюється, доки її чоловіки вирушають назустріч небезпеці й сіють жорстокість. В юності така поведінка викликала б у Шае огиду. Вона ж бо дочка Каула Ду, онучка Каула Сеня — і дійсно його улюблениця. Дорослішаючи, вона піддавала анафемі саму думку про те, щоб поступитися братам.
Десь там, на дні шухляди в її дитячій спальні, зберігався щоденник, який вона вела підліткою в академії. Якби Шае взяла зошит у руки, він розкрився би на сторінці, поділеній надвоє вертикальною лінією. Над однією колонкою було надписане її ім’я, над другою — Хіло. Вона роками записувала кожну оцінку, кожен ранг, здобутий під час вишколу. І те саме робила для Хіло, хоча він того не знав. У дечому він був талановитішим за неї, та вона послідовніше тренувалася, наполегливіше вчилася й жадала більшого. Шае завершила навчання найкращою ученицею, хоча й була наймолодшою серед однокласників. Хіло посів шосте місце.
Як зеленокоста войовниця, вона сягнула вищого за Хіло рангу й пишалася цим. Та за кілька років зрозуміла, наскільки мало це важило. Те, що тягнуло оцінки Хіло донизу: покарання за пропущені заняття, за втечі потайки, за провокування вуличних бійок, — забезпечило йому захват оточення й завоювало прихильників. Незліченні години, які Шае проводила наодинці, затято навчаючись чи тренуючись, ізолювали її від інших учнів і особливо — від учениць. А Хіло ліниво гаяв час з юрбою друзів, що перетворилися на його найвідданіших Кулаків і Пальців. Коли Шае озиралась назад, та її юнацька наївність, безнадійна серйозність і неминуче розчарування майже смішили.
Одного дня Хіло знайшов її щоденник з тими двома колонками скрупульозних порівнянь їхніх рангів. Реготав до сліз. Розповів друзям, і ті її безжально дражнили. Шае лютилася, її страшенно принижувало те, як його все це веселило, наскільки байдуже він поставився до її місії — перевершити його. Та він геть не розумів її гніву, це його тільки ще більше розважало.
— Нащо ти це зберігаєш? — розмахував він перед нею щоденником. — Ясна річ, вчилася ти краще за мене. Що, думаєш, за десять років ти мені наказуватимеш?
Він кинув їй щоденник, посміхнувшись, і це її ще дужче розлютило — брат навіть не став напружуватись, щоб забрати його собі чи вирвати ту сторінку.
— Шае, навіщо ти постійно так сильно стараєшся? Одного дня Лань стане Стовпом, я буду Рогом, а ти — Синоптикинею. І кого тоді обходитимуть наші оцінки?
Майже так воно й вийшло. Тепер Лань — Стовп, а Хіло — Ріг. Це вона зруйнувала їхній тріумвірат. Це вона — зламана деталька. Хіло аж так розлютився, коли вона поїхала, не тому, що ненавидів еспенців, чи Джеральда, чи те, що вона робила, і таємниці, які приховувала. По-справжньому його вибісило, що вона відмовилась посісти належне місце в його картині світу. Там, у готелі, він оголосив, що пробачив їй, але в це важко повірити.
Шае спробувала зацікавити дідуся мисочкою фруктів, але він не схотів, тому взялася їсти сама.
— За війни було найпростіше, — зненацька пробурмотів Каул Сень. — Шотарці — жорстокі вороги, але ми знали, як їм опиратися. А зараз? Еспенці скуповують усе на корені — наш нефрит, наших онуків. Зеленокості собачаться на вулицях, як останні пси! — обличчя його зболено скривилося. — Я більше не хочу жити в такому світі.
Шае стиснула дідусеву руку. Може, він і старий тиран, але їй тяжко слухати, коли він таке каже. Вона потягнула себе за мочку правого вуха і згадала, як Джеральд завжди дражнив її за цей кеконський забобон.
— Не кажіть такого, дідуню.
Вона зиркнула у вікно й підвелася так різко, що ледь не перевернула дідусеву тацю. Ворота прочинилися. Крізь них заїхали автівки й припаркувалися на майданчику.
Шае покликала Каньлу й кинулася сходами вниз. Брати увійшли крізь парадні двері разом. Шае обійняла полегша, що послабила коліна: щоб утриматися на ногах, вона схопилась за перила. Лань не дуже впевнено їй усміхнувся.
— І не треба так на нас дивитися. Я ж казав, що ми повернемося.
— Шае, ти всю забаву пропустила, — Хіло гордовито охопив Ланя за плечі й гукнув своєму Першому Кулаку: — Кеню, розберися з хлопцями. Мені треба поговорити із сім’єю. Не впускай нікого.