Водій фургона, неговіркий мужик на ім’я Тас, який мав погану шкіру й носив лише чорні футболки, вивернув фургон із шосе до південної частини Сміттярні. Завів машину до провулка за крамничкою «Крам і хлам» і здав задом до прочинених дверей у гараж. Мудт вийшов, щоб подивитися на здобич. Задоволено рохнув і відрахував їхню платню просто на старому більярдному столі, поки Щокань вивантажував товар разом із Мудтовим сином-підлітком.
— Тепер треба бути обережнішими, — сказав Мудт, вділяючи кожному трохи грошви зверху. — Клани поперли один на одного.
Війна кланів — це й нові можливості, й небезпека. Коли Зеленокості мудохали одне одного, вони менше пильнували крадіїв та підпільних торговців, але це компенсувалося тим, що до тих, яких таки спіймали, ставилися безжалісніше — особливо якщо ті мали якийсь стосунок до ворожих кланів.
— Є для нас ще якісь наводки? — спитав Беро, застібаючи гроші у внутрішній кишені куртки. Сильний порив вітру шмагнув напівпрочиненими дверима гаража.
Мудт витягнув із задньої кишені складений коричневий конверт і простягнув його Тасові. А той похитав головою:
— Я не при ділах.
— Не при ділах? — гукнув Беро. — І це після такого діла?
— Я ще не готовий помирати, — пробуркотів Тас. — Хочу піти, коли зі справами все путьом, — він смикнув підборіддям, вказуючи на Беро: — Віддай йому, — і повернувся до фургона.
Мудт навіть не дивився, як Тас іде. Він простягнув конверт Беро, той його розкрив і хутко зазирнув усередину: кілька сторінок, скріплених степлером Розклад в’їздів та виїздів компанії «ДК “Вантаж”» з Літньої гавані на наступні шістдесят днів. Беро посміхнувся — його вразило те, що Мудт має доступ до такої корисної інформації. Він сховав папери в ту саму кишеню, куди поклав гроші.
Порив вітру заніс до гаража дощ, що залив бетонну підлогу, залопотів краями напіввідкритих коробок, розметав товар.
— Агов! — рявкнув Мудт на свого сина. — Закрий двері, доки ми тут всі не втопилися. А тоді ходи наперед і починай заклеювати вікна. Йофо, бля, в кепському гуморі. Буде тайфун — завтра чи післязавтра, ото вже точно.
Він провів рукою по жорсткому вологому волоссю. Рукав з’їхав на кілька сантиметрів, і Беро помітив на внутрішньому боці зап’ястка Мудта сліди від уколів. Мудт жестом підкликав Щоканя ближче і сказав їм з Беро змовницьким тоном:
— У вас, хлопці, добре виходить. Так добре, що дехто хоче з вами познайомитись. Може, вперед просунетесь, більше роботи буде. То що скажете — ви в ділі?
— Ага, я в ділі, — відповів Беро.
Щокань знервовано гмикнув, але кивнув.
— Я так і думав, — Мудт розвернувся в бік крамнички. — Ну то пішли.
— То він зараз тут? — спитав Беро.
— Просто тут і просто зараз, — радісно наспівував Мудт, махаючи, щоб вони йшли за ним. — Кеке, сьогодні у вас щаслива нічка.
Вони пройшли крізь внутрішні двері, що вели з гаража до крамнички, яка розмістилась у передній частині будівлі. Крамничка давно зачинилась, і там все було замкнено. Углибині працювала одна лампа денного світла, осяюючи підставки із сонячними окулярами та кошики із сандалями, що стояли біля туалетів. Навсібіч простягалися затінені ряди стелажів. Усередині було тільки двоє людей: син Мудта, що заклеював вікна хрест-навхрест малярною стрічкою синього кольору, та чоловік, який сидів у темряві за стійкою касира, а під ногами в нього валялася спортивна сумка.
Мудт підвів Беро та Щоканя до чоловіка й здійняв руки до лоба, вітаючись.
— Оце хлопці, про яких я розповідав, — сказав він. — Один з них виявився не настільки голодним і звалив, то тепер їх двоє.
Чоловік зістрибнув зі стола. То був Зеленокостий з короткою цапиною борідкою, нефритовими гвіздками у вухах та з кільцем у носі. Поверх темного одягу й чобіт мав на собі довгий дощовик лісового зеленого кольору. Він обдивився Беро та Щоканя зі стриманим інтересом — тіні заважали придивитися до його глибоко запалих очей.
— Як вас звати?
Беро назвався, а тоді здійняв стулені долоні.
— А як нам до вас звертатися, дзень?
— Ніяк, — відповів Зеленокостий. — Я вас не знаю, й ви мене не знаєте. Тут територія «безгірників». То якщо люди Каулів вас спіймають і вибиватимуть із вас лайно тортурами, моє ім’я ви кричати не зможете, — хлопці принишкли, й губи чоловіка викривила посмішка. — Злякалися? Якщо так, може, варто подумати й вийти крізь ті двері, через які ви сюди зайшли.