На якусь мить лінія затихла, а тоді Хіло промовив:
— Енді, він — Стовп. Він розбереться з усім, у що нас «горяни» втягнули, — як це і зробив сьогодні. Хіба я тобі не казав, що щось таке станеться? То й не треба дивуватися. Витримай іспити, ось і все.
— Витримаю, — пообіцяв Аньдень. — Ще пів року — і я зможу допомогти.
— Знаю, Енді, знаю, розслабся. Я на тебе розраховую.
Повісивши слухавку, Аньдень і далі почувався стривожено й напружено, і тієї ночі йому було важко заснути. Усе своє життя Аньдень вважав, що Каули — майже невразливі. До батька-іноземця він відчував образу та зневагу (усі еспенці однакові — пустопорожні, зарозуміли й не варті довіри), а трагічна доля матері, до якої призвели нерозважливі вчинки та безум, викликала у нього суміш горя, відрази та жаху. Це в родині Каул він хотів би народитися.
А тепер Аньдень старанно шукав собі заняття в кутку зали зібрань, складаючи спорожнілі коробки, щоб не повертатися до розмови з Лоттом та іншими, і думав натомість про те, що з ним сталося на День човнів. Коли його запхали до машини Ґоньта й повезли на зустріч із Айт, його вважали за Каула, й він із тривогою розумів, що і є Каулом, — та однаково до нього поставились як до дитини, що не здатна чимось усерйоз допомогти. І зараз він почувався так само.
Після тайфуну Дзаньлунь мав такий вигляд, немов його вишурувала з водометів орда незграбних велетнів. Дерева й електричні стовпи повалені, автівки перевернуті, а Рибгород, Кузню та Храмовий квартал почасти затопило. Аньдень та його однокласники пропрацювали кілька днів у центрах допомоги або розносячи припаси людям, що залишились без електрики, водогону, або тим, кому бракувало їжі. У такі часи на вулицях панував мир. Клани піклувалися про мешканців своїх територій і допомагали Ліхтарникам усе розчистити та відбудувати. На спільних чи нейтральних територіях вони працювали пліч-о-пліч — наставало негласне тимчасове перемир’я.
У день самого Свята осені, по обіді, Аньдень розчищав завали у Храмовому кварталі. Тайфун поклав край решткам літньої спеки й розчистив небо, що тепер хизувалося приголомшливо-ясною блакиттю — не лишилося жодного сліду смогу. Люди з певним сарказмом гукали одне до одного: «Щасливого Свята осені!» — збираючи сміття у промислові контейнери та замітаючи тротуари. Натовпи, що юрмилися в місцях поклоніння, якими повнився квартал, цьогоріч були меншими, ніж зазвичай, але навколо все одно було чутно пісні та звуки петард.
— Треба відкотити цей контейнер на узбіччя, — сказав Лотт, вказуючи на щільну плутанину впалих гілок, що вкривали вулицю.
Аньдень пішов за Лоттом, тягнучи за собою сміттєвий контейнер. Вони примостили смітник і разом взялися до праці, збираючи й ламаючи потрощене дерево, щоб наповнити контейнер. Спочатку вони не розмовляли: Аньдень усе ще не визначився, чи досі сердиться на те, що Лотт казав у залі зібрань два дні тому. Якщо Лотт і зауважив, що Аньдень на нього часто кидає мимовільні погляди, то вигляду не подавав і навзаєм не зиркав. Його начебто повністю поглинули нинішнє заняття й далекі думки, і лінія сердитих губ трохи кривилась, поки жилаві руки, напружуючись, ламали гілку за гілкою.
Сердитий на самого себе, Аньдень відвернувся й нахилився підібрати безладно розкидані дощечки ґонту з даху. Сам він не знав нікого з такою ж орієнтацією, за винятком майстра Тео, старшого наставника в Чутті. І щодо Лотта певності не мав. Вони належали до одного й того самого кола, та Аньдень не міг назвати Лотта своїм другом — вони завжди були разом з іншими, та й Лотт мав ближчих товаришів (як-от Дудо чи Хейке), з якими гаяв вільний час. Аньдень ніколи не пробував влитися до їхнього вузького кола чи самовпевнено шукати можливості зустрітися з однокласником наодинці. Він чув, як Лотт звично висловлював цікавість до жінок, але, наскільки знав сам Аньдень, жодних серйозних стосунків не мав. Власне, в академії мати серйозні стосунки було непросто — тут дотримувались традиційно чернечого підходу до романтики між учнями, тобто, строго кажучи, стосунки були офіційно заборонені.
А все ж часом Аньденеві здавалося, що щось-таки у поведінці юнака проскакує: то надто довгий погляд, то швидкість, з якою він погоджувався грати в одній команді в рілейбол, то зацікавленість у якомусь дуже буденному занятті — наприклад, розбирати разом завали на вулиці.