На Кеконі до гомосексуальності ставилися як до чогось, звично притаманного людям, — усе одно, що до кам’яноокості, й людину в цьому винуватили не більше за дитину, яка народилася глухою. А втім, як і з кам’яноокими, це вважалося неталаном, знаком, що родину незлюбили боги, які в такий спосіб хочуть покарати рід, що їх образив, й обрізати родинну гілку. Такий погляд на речі Аньденя не дивував і не особливо тривожив. Він і без того знав, що його родина проклята. Та загалом поруч із чужим неталаном люди почувалися незатишно, а у своєму зізнаватися не квапились. Він був певен, що в академії дехто в нього за спиною смикає себе за праву мочку вуха. Та знову задивившись на Лотта — як той спиняється, щоб витерти рукою піт із чола, як витягується його довга спина, коли хлопець тягнеться по наступну гілку, — Аньдень відчув, як щось болісно кольнуло у грудях, щойно він уявив, що й Лотт із таких людей.
Лотт зненацька сказав:
— Я чув, щó з тобою сталося на День човнів.
Аньденя це ошелешило. Він зупинився на мить, кинув шмат сміття до контейнера й витер запилюжені руки об штани. Про те, що сталося на День човнів, він в академії нікому не розповідав. Не тому, що хотів зберегти це в таємниці, а просто не любив привертати до себе увагу. Та й розмова з Ґоньтом і Айт була тією клановою справою, якою Лань і Хіло могли не схотіти ділитися, тому він сказав однокласникам, що загубився в юрмі й повернувся до академії сам-один.
— Почув від свого старого, — сказав Лотт.
Аньдень повільно кивнув. Він пригадав, що батько Лотта — Кулак високого рангу. Та все одно дивно було думати, що той, мабуть, прямий підлеглий Хіло.
— Він там був? — Аньдень не пригадував усіх чоловіків, що супроводжували Хіло того дня.
— Його розчарувало, що «горяни» тебе відпустили, — похмурі вуста Лотта скривились у цинічній посмішці. — Казав, що заради тебе Ріг пішов би війною. А мій старий був готовий штурмувати Молоток, збирався дістати собі ще нефриту. Казав, що вони вже той дім оточили, й таке всяке.
Аньдень відвів погляд, зняв окуляри і взявся протирати скельця від піску, аби тільки приховати зніяковіння. Тільки-но йому здавалося, що між ним і Лоттом уже готова зародитися дружба, якийсь зв’язок, хай навіть дрібненький, завжди ставалось отаке: раз — і все начебто абсолютно навпаки. Схоже, що зараз саме такий випадок. Навіщо йому Лотт таке каже?
— Тоді твій старий, певно, щасливий, що війна наближається, — монотонно промовив Аньдень, але його тон не приховував того, що він вважав зауваження Лотта образливим. — І мені навіть не довелося померти, щоб вона почалась.
Лотт гмикнув.
— Кеке, не бери на свій рахунок. Мені байдуже, що там мій старий собі думає.
Він кинув до контейнера ще одну гілку, а тоді сперся спиною на смітник і з цікавістю подивився на Аньденя темними очима. Серце Аньденя пропустило удар.
— А ти знаєш значно більше, ніж показуєш, правда? — сказав Лотт. — Маєш більший стосунок до клану, ніж усі ми, але зайвий раз не розводишся. Щось я все не збагну, хто ж ти такий насправді, — в його тоні читалася лінива зацікавленість, та в погляді була якась розгублена наполегливість, може, навіть дрібка гніву.
Аньдень почувався незручно й намагався зметикувати, що ж відповісти.
Тонь покликав їх з іншого боку перехрестя:
— Гляньте-но.
Аньдень озирнувся, і всередині все стиснулося, коли він упізнав автівку. Вулицею повільно повз осяйно-чорний «ЗТ-валор», що тягнув причеп, на краю якого примостилися двоє Зеленокостих — чоловік та жінка. Автівка спинилась на розі й загуділа клаксоном. Зеленокості зістрибнули і взялися роздавати жовті тістечка з довгих алюмінієвих таць, закладених традиційними святковими наїдками. Одразу ж зібралася юрма, що жваво, але з повагою оточила автівку.
— Щасливого Свята осені! — казали Зеленокості. — Будь ласка, по одному кожному. Щасливого Свята осені!
Дверцята «валора» розчахнулися, і звідти вийшов Ґоньт Аш. Навіть одягнений по-святковому — у білу сорочку й темний костюм, що приховували більшу частину його нефриту. Ґоньт мав настільки приголомшливий вигляд, що юрма миттю розступилася перед ним.
— Дякуємо, Ґоньте-дзень! — гукали люди, вітаючи його. — Нехай боги осяють Гору своєю милістю.
Ріг Гірського клану привітно кивав, заговорював з деякими людьми, коментував успіхи в розчищенні завалів і роздавав жовті пундики. Аньдень повернувся до роботи, старанно ігноруючи те, що відбувалось навколо, та зуби в нього стиснулись, а обірвані гілки він ламав об коліно з усе більшою й більшою силою.