Але такої розкоші, як місяці, Лань не мав. Він не міг дозволити собі, щоб отаке й далі тривало: щоб його стійкість до нефриту та здібності й далі слабли, коли так багато стояло на кону.
— Вуню, — промовив він, кладучи руку на плече Стовпового. — Я завжди був дуже вдячний, що можу тобі довіритись. І зараз мені треба тебе про дещо спитати — й це мусить лишитися при тобі. Про це не можна прохопитися навіть з родиною.
Вунь стривожено подивився на нього.
— Ланю-дзень, я зроблю все, що ви попросите.
Лань кивнув:
— Мені треба, щоб ти декому зателефонував.
РОЗДІЛ 27
КОЛИ ПОМИЛКИ СТАЮТЬ ОЧЕВИДНИМИ
Шае тихо сиділа на задньому сидінні автобуса, що повільно прямував до Маренії. Вона дивилась у вікно й уникала розмов, а туристи тим часом теревенили та фотографували крізь відчинені вікна, поки вони долали мальовниче прибережне шосе. По приїзді до міста Шае зустріла матір, яка гуляла пляжем за сімейним будиночком. Скидалося на те, що мати і не здивувалася, і не дуже зраділа. Може, це Лань уже зателефонував, щоб попередити про приїзд Шае? Каул Вань Жя тепло, але коротко обійняла дочку — немов лише місяць минув, хоча насправді вони не бачились більше двох років.
— Можемо прогулятися пляжем, а тоді поп’ємо чаю, — запропонувала мати. — Якщо пройтись годинку в отому напрямку, дійдемо до дуже милої чайної. Її власники — дуже приємні люди.
Останнім часом, розповіла мати Шае, вона гуляє подовгу, порається в саду, дивиться телевізор і відвідує курси з акварельного пейзажу в місцевому центрі дозвілля. Шае теж треба якось спробувати — це вмиротворює.
У прибережному містечку Маренія мешкало десять тисяч людей, і тут мало що нагадувало про одвічно бурхливе міське життя. Шае зрозуміла, що саме цього вона й потребувала, аби знову заспокоїтися, втекти від зніяковіння, яке відчувала поруч із братами, що, як вона тепер знала, без неї пірнули в міжкланову війну.
Вечорами Шае на самоті тренувалася за будиночком із мечем-місяцем: довга смуга вологого піску розгорталась під її босими ногами, наче чорний мат, а гуркіт океану заступав гомін дорожнього руху, який було чутно з її балкона у Дзаньлуні. Вранці з рибних яток продавали світанковий улов, серфери сідлали теплі хвилі, й люди віталися одне з одним на вулицях. І навколо — жодного Зеленокостого.
Це нагадувало їй Еспенію. Жити там, де все прекрасно обходилось без нефриту та кланів, було й бентежно, й дивовижно. Це ж дві речі, яким поклонялися всі чоловіки її родини, дві речі, які Шае все життя вчили ставити понад усе, — а інші місця не мали в них потреби. Кланове покровительство й вирішення суперечок через двобої тримали за відсталі практики. Зеленокостих вважали чимось таким екзотичним і магічним, але й украй архаїчним і диким. Власне, це Джеральд відкрив їй очі на те, що світ довкола ширший; часом Шае навіть не знала, дякувати йому за це чи його винуватити. Після двох років за кордоном вона дивилася на рідну країну, сумніваючись, що більшість Зеленокостих поділяє її точку зору. Її університетські друзі з Еспенії ніколи не змогли б зрозуміти Кеконь, їх ошелешили б тутешні очевидні суперечності, це поєднання сучасності й повсякденної жорстокості.
Маренія здавалась Шае чарівливою, а от материне товариство — гнітючим. Каул Вань Жя була схожа на предмет мистецтва чи меблів, що ідеально пасував до інтер’єру будиночка й нічим поміж інших оздоб не виділявся. До заміжжя вона отримала базову освіту й такий-сякий бойовий вишкіл, щоби витримувати контакт з нефритом, але недостатній, аби носити чи використовувати камінь самій. Після смерті чоловіка вона покладалася на свекра, а потім — на старшого сина. Навіть якщо їй не подобався такий стан речей, вона ніколи не подавала виду. А якщо і вважала своє нинішнє життя нудним чи самотнім — то й цього не виказувала. Шае спостерігала, як вона помішує суп у каструлі, що стояла на плиті: мати трохи обважніла, й волосся в неї почало сивіти.
— Хлопці завжди такі заклопотані, — казала Жя через плече. — Лань іноді приїздить мене навідати, Хіло тільки раз був. Показати свою дівчину. Дуже мила й чемна, але ж кам’яноока, — мати Шае смикнула себе за мочку правого вуха. — Хай там як, а це його вибір, раз він щасливий, та й брат на це погодився, — вона вимкнула плиту й перенесла каструлю на стіл. — Вони в бійках побували, ти про це чула? І то обидва! З Хіло все ясно — він завжди бився, але Лань сказав, що теж мусив брати участь у двобої, бо до родини поставилися без поваги. Як недобре вийшло, — вона так клацнула язиком, немов Стовп та Ріг Безгірного клану були малими хлоп’ятами, що встрягли у штовханину на шкільному дворі.