Шае відчула, як у ній знову здіймається злість.
— Я витратила кілька тижнів на оте завдання Ланя, пригадуєш? І я шукаю собі роботу. У мене скоро співбесіди.
— Співбесіди, — повторив Хіло просякнутим зневагою голосом. — Які саме? Клерком у банку збираєшся працювати? Чому? Шае, я тебе не розумію.
Обличчя Шае спалахнуло:
— Хіло, мені не потрібні твої поради. Чи твоя підтримка.
— Ні, ясно, що ні, й ніколи не були. Але тепер у нас війна з «горянами», а ти й досі поводишся так, наче це тебе аж ніяк не стосується. Ігноруєш те, що ти — Каул, — Хіло наблизився до неї, обличчя в нього напружилось, а в голосі бриніли тривога і відчай. — У мене є новини для моєї впертої молодшої сестрички, яка вважає себе занадто хорошою для її сім’ї. Лань не буде приходити й казати це, а от я — буду. Шае, ти не можеш стати звичайною людиною. Не в цьому місті. Не в цій країні. Тобі не подобається, що тобі нічого не розповідають, що тебе нишком охороняють і поводяться як з безпорадною жінкою? Ну, то ти сама створила таку ситуацію.
Шае пригадала один день, майже десять років тому, коли вони з Хіло посварилися й кидалися одне на одного, як це вже не раз бувало, але якоїсь миті вона зрозуміла, що тепер вони обоє носять нефрит і можуть непоправно одне одного скалічити. Тоді вони стрималися, й, либонь, саме спогад про той день та розуміння, що Хіло носить чимало нефриту, а вона — жодного камінчика на собі не має, цієї миті утримали Шае від того, щоб кинутись на брата.
— Ланеві кажи що хочеш, — промовила вона холодно, аби приховати всі емоції, — але щоб я більше жодного разу не бачила, як хтось із твоїх людей вештається навколо мого дому чи ходить за мною назирці. Хіло, своїм життям ризикуй як заманеться, але облиш мене у спокої, щоб я жила своїм.
Вона встигла помітити заскочений вираз на братовому обличчі, поки проштовхувалась повз нього до дверей. І лише останньої миті згадала, що до квартири увійти не зможе. Гордість заважала їй спробувати потрапити досередини, тому Шае вийшла з будинку й дотемна просиділа набурмосена в чайній далі по вулиці.
Коли вона повернулася, Хіло вже не було, але на неї чекав домовласник — з її сумкою та запасним ключем у руках.
— Панно, Каул-дзень сказав, щоб я простежив, чи ви безпечно повернулися додому, — промовив він, заклопотано прикладаючи руки до чола. — Мушу щиро перепросити, що не впізнав вас. Будь ласка, віднині, якщо вам щось знадобиться, телефонуйте одразу мені, — він відімкнув двері Шае, озирнувся через плече і спитав: — Ви певні, що вам тут цілковито зручно? У мене є ще будинок, новий, до нього тільки десять хвилин ходу, ним мій зять керує, і там квартири значно більші. Звичайно ж, орендна плата буде така сама. Ні? Гаразд але якщо зміните думку — кажіть мені про це, не вагаючись. Моя родина і я сам завжди були друзями клану.
РОЗДІЛ 28
ПОСИЛКИ Й ТАЄМНИЦІ
Завдання, яке Аньденеві доручив Стовп, викликáло у хлопця нехороші передчуття. Складним воно не було: Лань зателефонував йому спитати, коли в нього найближчий вільний від навчання день. Він хотів, аби Аньдень його навідав. Але чи може він, будь ласка, дорогою зайти за певною адресою, забрати пакунок і принести його кузенові?
Аньдень, звісно, погодився, але Лань уже вдруге просив його про таке, й це було дивно. Стовп мав просто-таки купу підлеглих, яких можна відправляти по посилки. Якби він попросив один раз — ну, може, йому так зручніше. Але двічі — й Аньдень запідозрив, що його для цього завдання обрали невипадково.
Адреса вказувала на квартиру в старому будинку без ліфта, що стояв прямо під пагорбом, де розмістилась академія, — на самому краю Роздоріжного кварталу. Коли Аньдень подзвонив у двері, відчинив йому чоловік у мішкуватих камуфляжних штанах і пожовклій майці.
— Знову ти?
Він мав зелені очі й міг виявитися еспенцем, але кеконською розмовляв без акценту. Аньденеві не вдавалося ні впізнати схожі на графіті татуювання в нього на руках, ні розібрати брязкітливу музику, що долинала з квартири. Побачити в Дзаньлуні іноземця не було чимось аж таким надзвичайним, та й траплялося це дедалі частіше, але зустрічі з ними завжди викликали в Аньденя деяку незручність: він знав, що справляє на інших приблизно таке саме враження. Тому привітався з чоловіком лише ввічливим кивком.