– Так що, я, бляха, у школу її буду водить за руку? Я із школи її водитиму за руку? Я за партою з нею сидітиму? Я – вкалую! Як віл, а вона мені мозги морочить. Ти – її замикай. Води! Загоряй! Учи! Де моє доміно, ясно?
– Ти. Підеш. За. Нею. На. Пляж. Подивишся. Що. Вони. Там. Роблять.
– Я ?
– Ти. Не кричи.
– А ти?
– Я по піску не можу.
– А я?
– У тебе є дочка. Ти зможеш.
Іван почав жужмити «Вечірній Київ». А потім, коли пожужмив його як слід, розправив об коліно. Потім склав його упродовж і поклав до кишені.
– А. Потім. Мені. Розкажеш. Усе.
Народу на пляжі було більше, ніж води. Літо цього року було люте.
– Я їм казала, – казала Рая своїй подрузі Валі, – що ми з тобою загоряли на Трухановому по журналу «Здоров'я».
– Як же вона усікла? Ти сама, що, намилитися не могла?
– Спину. А я не прохала, а вона усікла.
– Журнал «Здоров'я»?
– Ха-ха-ха, – долетіло з-за «Вечірнього Києва» до Івана.
Він, ідучи, вже вдруге його дочитував, але нічого нового там не прочитав.
– А я кажу, що Валя білети наперед дістала, і ми їх на пляжі виучимо.
– А вона? – «Тільки не загоряй гола, щоб я була спокійна. Ти, каже, не знаєш, чим це кінчається у вашому віці».
– Ха-ха-ха, – долетіло знову з-за «Вечірнього Києва».
Іван би пропік в газеті дірку, щоб не спотикатися, йдучи за дітьми через міст, але не зробив цього, бо дружина поховала цигарки.
«Дочко, подивися мені в очі, своєму батькові. Я, може, чогось і не розумію. Я – вкалую. Але у тебе є все. Чого тобі не вистачає? Ти не вкалуєш. І магнітофон, і купальник. Ми з мамою робимо для тебе усе, щоб ми були за тебе спокійні. Ну, глянь мені в очі, де ти сьогодні була? Ти білети учила?»
«Ні, татуню, я обманювала вас, я, ми і Валя, ми загоряли, а не училися...»
«Ну, добре, доню, не плач, не треба, а скажи: як ви загоряли? Тільки правду батькові кажи, не обманюй його».
«Ми загоряли голими, татуню, для здоров'я, я ніколи-ніколи більше...»
«Ну не плач, добре, бач, ти правду сказала батькові і тобі на душі легше стало, правда?»
«Так, таточку, я буду в усьому тебе слухатися, я гарні оцінки тобі носитиму».
«Не плач, доню, заспокойся».
«Таточку! Я тебе люблю дуже-дуже. Більше, ніж маму, я знову піду на курси».
«Не треба, доню, не плач. Ну, а тепер скажи: ну, а що ви там з Валею робили?»
– Куди їх чорти несуть? – провалювався Іван у пісок.
– Чорт! – обпікав Іван п'яти об пісок. Він уже кілька разів намагався гукнути дівчаток. Але перемагала цікавість: куди їх несе нечистий?
Посередині галявини була закопана сторчма здоровенна суха обрубана гілляка. Дівчата познімали купальники. Потім познімали намисто, а Валентина стрічку з голови, і вони стали зовсім голі. Усе це повисло на гілляці.
«Сучасна молодь завжди була трохи безпринципною», – почав підводитись із засідки Іван. Першу мить він нагримати хотів, коли побачив голяка їх, йому стало невимовно. Тут Іван почервонів. Він за ховався за кущ і став стерегти дітей і почервонів від сонця, бо цього року ще ні разу не засмагав.
– Степанида викликала мене в кабінет і ботає: «Я тебе викликала, щоб поговорити з тобою, як із дочкою»...
– А ти?
– Я кажу: «Щастя вашої дочки, що її у вас ніколи не буде!»
– Ха-ха-ха, – летіло до Івана, йому чомусь не хотілося туди дивитися, він втупився у «Вечірній Київ» і почав цього разу од некрологів. Потім плюнув і побачив, що мало не заплював мурахоїда. Той окопався, причаївся. Ось у цю конусну заглибину в піску завітав мурах й тут же попрощався зі своїм мурашиним життям. «Цікаве життя у комах», – подумав Іван, кидаючи до ямки ще одного – комашка зникла у піщаному вирі. Потім Іван озирнувся, чи нема ще. Назбиравши їм жменьку, він випускав по одному й скеровував тичинкою до заглибинки. Далі збився з рахунку й роздавив тичинкою ж ненажеру – мурахоїда.
Тут він почув сміх. То був нахабний і запальний, із самовдоволеним похрипуванням на низах. Чолові чий сміх.
Іван зірвався на рівні.
На гілляці не було порожнього місця за одежею, а навколо товклося безліч голої молоді, особливо голими були хлопці. Пісок під ногами Івана перестав бути опорою. Він почав шукати дочку, а побачив Валентину, та сиділа з дуже густим брюнетом. Що Іван несподівано домислився: «Волосся таке дурне, що росте скрізь, де хоче».
Навіщо йому здалася ця думка, він не встиг збагнути, бо молодь розповзлася парами. Кожна окопалася бар'єрчиком. З одежі на них подекуди були темні окуляри. Іван перестав бачити очима.
Потім, коли прозрів, він побачив ними Макса й Тіну, Павука з Павутиною, Паню й Худу, Стіва з Мочалкою та багато інших примітних. Це були знамениті од Бессарабки до майдану Культу особи, голість їхня заважала розпізнати. Тут одна незграбна дівчина важкої поведінки повернулася.