– Горілка – сила, спорт – могила! – вигукнув він, протягаючи наперед пляшку і намагаючись якомога блиснути очима.
Горобенко ж і не дивиться, не підводить очей від столу, а довго й уважно ставить крапку.
– Не питиму, – ворушить його верхня губа.
Мегедь стоїть біля дверей, притулившись до пляшки, й не вірить.
– Хоч трішки, ну, символічно...
Його бентежить такий поворот. Чим заклопотаний друг?
– Ось у що я тут перетворився! О! – Він тицяє Мегедеві аркуша з рядками.
Той бере, але не читає.
– Плюю я на цей, – кривляється, – кєєвський великодержавний університет! Розумієш, друже, я вже забуваю слова.
Мегедь затряс головою, що розуміє. Підштовхуючи столом пляшчину.
– Скоро вже я буду заново їх вивчати, наче які чужі. Та мертву мову, виявляється, легше зберегти, аніж живу, розумієш? І не благай. Не буду.
«Я ж – закохався», – хотів сказати Мегедь.
– Хоч чарочку, – каже він.
– Столиця! Плював я на таку столицю.
Він витирає губи і довго ще глузує зі столиці, пов'язуючи на шию дорогу американську краватку.
Мегедь, стоячи, нічого не розуміє. – Хоч крапелиночку... – нудить він, бо постає те музичне коливання в тридцятьвісімці.
На це Горобенко нічого не відповідає. У нього з'явилася інша мета. Яка – він не розкриває. Він хапає вірша, тицяє до кишені і разом зі своїми коштовними ароматами тікає тверезий.
Тоді Мегедь грюкнув об стіл, втупився в стіну й почав пригадувати деталі, які відбулися в автобусі.
На ранок він прокинувся у своєму ліжкові у жакеті і штанях. У них же він вийшов і почвалав до овочевого. Там він став із прозорим кульочком біля квашених огірків, і, вилучивши мить, підвів свої німі очі на продавчиню. Та не витримала довго. Він знав.
Отже, похмелившись півкульком розсолу, потім ще трошки одійшов, далі почекав, доки одпустить. І поїхав на залік.
Його шалена вимова змусила нарешті француженку на нього глянути. Її погляд повернувся для цього з далечини й сфокусувався на Мегедеві. Вона побачила юнака, але він був для неї лише короткоголовим студентом.
– Ну, ну. Альон.
В голові йому усе так стислося, що вилетіло геть.
Мегедь зашарівся й почервонів дужче за Київський університет. Потім він почав мовчати. Її погляд знову полинув геть за вікно, рука з ланцюжком відперла загостреного профіля. Мегедь мовчав, як сало в посилці. Вікно картато відбивалося у її зіницях й іскрило рудуваті кучері над чолом...
Після чого француженка сказала:
– Бон. Скажіть, я ж од вас не вимагаю багато? Ну виучіть ви хоча б авуар і савуар. Тоді й приходьте. Оревуар.
А на букет його так і не глянула.
Мегедь ще довго сидів і душею чув, як університет потроху порожніє.
Він ніс букет порожніми коридорами. Сесія кінчалася, кожна авдиторія була заставлена квітами, такої пори університет виповнений невластивих пахощів.
Він заходив у кожні двері, виймав із банок рослини, пригортав їх. Його букетик загубився десь межи інших квітів. Пахучий, він вийшов на свіже повітря.
Так дійшов до критого ринку, де все це оптом продав перекупці.
Він знову ступив на навощений той паркет. Кілька років тому на першому вступному іспиті отримав двійку. З екзаменаційним листочком в руці він скинув у коридорі черевики й увійшов до декана, відчувши пучками пальців гладенький холод той. По тім обчхав деканові весь стіл і розплакався, простягаючи екзаменаційного листа. Декан якийсь час споглядав цю постать, а потім викликав голову екзаменаційної комісії:
– Допоможіть хлопчині.
Босих він тут не бачив ніколи.
Мегедь заховав свою зелену соплину й опинився в університеті. А декан ще довгенько сидів, думаючи, дивлячись на блискучу кульку на ручці власних дверей, які зачинилися за білявим хлопцем...
Тепер же Мегедь слухав деканові слова, не розумію чи, лише вхоплюючи значення: стипендія накрилася.
Прикрість підіймалася поволі – його ганить людина, яку він вважав за рідного батька, і він з докором глянув на декана. Не знав він того, що перед ним тут була француженка й говорили з нею довго, але вона, однак, не хотіла нічого розуміти, а на півслові його обірвала, грюкнувши дверима. Декан довго споглядав їх, дермантинові, бо на чорноті їхній закарбувався непокірний рух її блискотливих кучерів...
Однак Мегедь втратив єдину людину старшого покоління, яку поважав, і втік у заповітне місце в яблуневім саду під гуртожитком.
Він блукає у зграях дерев, пролітає вітерець, видмухнувши із віт пахощі квіту. Мегедь, висякавши носа, вбирає у себе красиве повітря, хащі-пащі огортають його, він блукає ними до нестями, полохкаючи африканців, які цілують білявих старшокурсниць...