Дерева, здається, розступилися перед її вікном. Треба ж так, саме тоді, коли її сильні пальці взяли акорд і над слов'янськими садами полинула давня французька пісня. Ота, що народилася для Мегедя в тридцять восьмім автобусі...
Мегедь принишк. Він сів.
Уперше рояль грав так близько. Кожен звук цього чорно-лискучого інструмента поціляв усередині Мегедя відповідного дзвоника! Вони тихенько дзеленькали там, де знаходиться душа.
Він збагнув, що все, що було дотепер, – то лише піаніно, й усе в нім розступилося перед мелодією, яка оповивала, а потім наповнювала. Той рояль уже калатав замість серця – і там, за вікном, також! А голос її французький, несподівано сильний, злітав над усіма спалахами струн і розсипався незрозумілими до болю іноземними словами. Немов незбагненим яблуневим цвітом обсипавши Мегедя, чого вже люди на витримати не здатна.
Повітря знизу було пахуче, а згори в нім купчилися хмарини – це перше, що він втямив, коли пісня закінчилася.
Ляснула кришка рояля, все пропало. Він одірвався від землі й полетів туди, де пахнуть пелюсточки. Він кидався у яблуні, наче в морську піну. А потім знову приходив під її вікно й падав там. Тоді сідав. Далі знову зринав у пахощі, знов і знов у густий яблуневий вир. Він зустріне, зустріне її у цім саду. Вона помітить в нього Гомера. От. Потім вони говоритимуть про красу рідної природи, довго, доки прокинеться та природа в них...
Шал налетить на них, молодих, і – понесе, помчить, немов могутній ескалатор, обох, ох, не можна, не можна думати про таке!
Бубухнув дощ. Війнуло землею. Вікно зачинилося.
Горобенко щоразу кудись таємниче зника і щоразу не признається, навіщо він тоді береже тверезість, студенти роз'їхалися на канікули, негри поїхали гуляти до Англії, а їхні білявки – на Чорномор'я.
Мегедь був сам у гуртожитку, самотніший за Робінзона Крузо. Якого він тут спізнав і полюбив. Він не поїхав до села, щоб не бачити його тепер взагалі.
– Кожне село має свого ідіота, – приказував голова сільради, виписуючи йому паспорта, – так наше наконєц здихалося.
Одногодки Мегедеві з армії вже поприходили, його ж туди не взяли через більмо. Тоді він і вирішив, що пора. Тоді й подався до Києва, щоб перемогти це місто, бо був єдиний на все село, хто писав вірші.
Коли він сюди вступив, одразу ж випросив у методистки фірменого бланка з печаткою й відписав своєму колишньому голові ввічливо: мовляв, я живий і здоровий, учуся у вузі, чого й вам бажаю.
На літо влаштувався перевіряти квитки в транспорті і з того харчувався. «Же се, тю аве», – штовхав він пасажирів наче ненароком.
Надвечір вітер гуляв порожнім гуртожитком, кожна кімната світилася оголеною койкою, це місце, здавалося, й не було ніколи залюднене. Особливо, коли оживав у Мегедеві спів з отого заповітного вікна...
Одного разу в порожняві Мегедь чітко почув кроки. Він крізь шпарину визирнув – у коридор з того кінця заходив Горобенко.
Мегедь зрадів надзвичайно й заліз у пилюку під ліжко.
Двері одчинилися ключем, і зайшли дві Горобенкові ноги. А далі – ще дві ноги зайшло, жіночі, на височезних закаблуках. «Гав!» – уже майже сказав Мегедь і тут почув несподівано:
– Жьо не саве па, ке тю етюди франсе.
Паркетини під ним розповзлися, балки й перекриття розійшлися – Мегедь полетів у чорну глибину – ЦЕ БУВ її ГОЛОС!
– Ні, – відповів, наче й нічого не трапилося, Горобенко, – цю книжку вивчає мій друг.
Друг лежав за півметра й уже почав стогнати з роз пуки – він би оддав будь що на світі – й паспорта б віддав! – аби лише вискочити із пастки...
– Ось як живуть поети, – раділа далі вона.
– Я вивчаю ось цю книгу. Омир – це...
– ...твій кумир, – сміялася вона.
Далі Горобенко заговорив про сліпців-кобзарів, і Мегедь поволі розумів, що йшлося про Гомера.
У яблуні піду, та потаймиру
Отам вивчатиму Омира, –
цитував себе Горобенко, гупаючи підборами об паркет.
«Ось вона зараз, осьосьо, нахилиться й зазирне під ліжко, – картався Мегедь. – Які очі в неї будуть, Господи, і які очі, Господи, будуть у мене», – зіщулювався він у мишу під тим ліжком. Але вони сіли-таки на ліжко, й Мегедь утулився в куток. У них там чмокнув корок і задзюрчало по склянках вино.
Розмови їхньої Мегедь вже не тямив:
– ... гекзаметр, ... бустрафеддон...
«Що завгодно, лише б не зазирнула... – благав під ліжком Мегедь. – Я помру».
Тут у повітрі пилюки було більше, аніж повітря, – ухопившись за ніс, він німо лежав на долівці.
Зненацька голоси на півслові увірвалися. У цій надзвичайно напруженій тиші Мегедь здобув надію.
Однак тут він побачив біля свого лиця Горобенкову краватку, сорочку. Купа одежі швидко зростала – ударилися об діл її імпортні туфлі, а зверху усе це накрила яскрава червоношовкова блузка...
– О-о-о, – простогнав нарешті Мегедь, коли матрац дужо увігнувся, пружини гримнули, наче розладнаний рояль, заглушивши його зойкіт і їхні поцілунки.
Він скрипів зубами, щоб не вирвалося слово, а вібрація ліжка трусила й трусила порохняву, віддаючи боляче в голову, він щосили притиснувся до паркетин – двигтіло все геть у нім, він відчував тиск невимовний, наче на нього накотився той чорний рояль... Єдина думка, яку він запам'ятав, така: «Але ж Горобенко вивчає не французьку, він же в англійській групі...»
Пружини напиналися й напиналися над ним, знесилюючи його, ліжко, смикаючись, поволі одповзало од стіни, вслід за ним повз на спині й Мегедь. А потім усе знову пішло до стіни, а голос Мегедя казав йому, що то не вона,
що то не вона,
що то не вона,
що то не во...
Лежачи ніч під ліжком, він утратив
свого друга,
утратив свою любов.
Знову почався навчальний рік.
Був вечір. Вона вийшла на вулицю після кафедри і сказала:
– Тьху .
Там її протягли, бо вона тягне усю кафедру назад – у неї виявився найнижчий середній бал, плюс зовнішній вигляд викладача університету, зневага до колег і нетерпимість.
Червона заграва університету знебарвила її строкату блузку. Потім вона сперлася об стовбур і так стояла, доки приїхав автобус, по-зміїному засичавши дверима. Навпомацки увійшла і поїхала ним. Образа давила, і вона гірко морщилася, коли почула над самим вухом:
– А ваш?
– Мій?
– Так, ваш.
Вона примружила очі і, здивована, побачила ними Мегедя.
– Бон суар, Мегедь.
– Ваш квиточок, будь ласка.
– А...
Вона вийняла талона з сумки. Він хвилинку зважував його в руці, наче яку чудасію, зиркнув на неї з-під лоба. І раптом кинувся уперед, штовхаючи дуже й дивуючи людей в автобусі.
Потім, пихнувши пасажирів, хутенько повернувся із пробитим листочком паперу.
– Арифметику, громадянко пасажирко, ви, я гадаю, у школі вивчали?
Їй здалося, що вона висить у повітрі.
– Вивчали, я питаю вас?
Автобус дивився на них. Вона дивилася на Мегедя.
– Я арифметику вивчала, Мегедь.
– Так тут я вам не Мегедь, я на роботі. Так от, – він виразно помахав продірявленою папірчиною, – контрольний пробив. А оце ось – ваш талон. Ну що, кількість дірок однакова?
Він уперше не заїкався.
– Боже ж мій, я зараз проб'ю... – почервоніла вона ще дужче.
– Ні, дірки не однакові, – зауважив лисуватий пасажир.
– Ви їдете давно, я бачив – од університету, і ви обманюєте контролера, ось, – Мегедь високо задер талончика, – так що давайте штраф платіть, а не «зараз проб'ю», – лунав його голос.
– Так, од самого університету й сіла, – додав літній у салатовому.
Вона спалахнула дужче за свою кофтину, однак голос свій він піднімав, доки не підніс його до крику:
– І не затримуйте контролера, давайте штраф платіть!
– Як ви так можете, Мегедь...
І от нарешті вони зустрілися поглядами.
Він вдихнув. Але витримав.
– Три рублі.
– Три. Ось. Тут. Беріть.
Вона тицьнула йому гаманця. Він неквапом, пальчиком, розстібнув, витряс. Довго рахував мідяки.
Хоча й слабо їх бачив. Але:
– Два дев'яносто вісім! – оголосив він. – Ось так!
Вона знову й знову переривала сумочку свою, руки в неї були поквапливі, рвучкі, а такі гарні.
– Ну?
Переривши усе й не знайшовши там нічого, вона довго дивилася на Мегедя.
А потім усміхнулася одними очима своїми, хитнула густими кучерями й промовила:
– Свинопас.