Естер Андерсон усміхнулася злегка. Вона подивилася на міс Марпл, і вираз обличчя в неї був такий, ніби вона хотіла сказати: «Атож, і я певна, ви хочете все це знати про кожного, хто вам зустрінеться». Але вголос лише сказала:
— Власне, усім було відомо про нього тільки одне.
— Що він дуже багатий, — негайно підхопила її думку міс Марпл. — Ви це хотіли сказати, правда ж? Коли вам відомо про когось, що він дуже багатий, то ви чомусь не хочете знати про нього більше. Тобто вам і не треба знати про нього більше. Ви кажете: «Він дуже багатий» або «Він неймовірно багатий», — і ваш голос відразу починає звучати тихіше, бо ви завжди відчуваєте певну розгубленість, коли вам зустрічається хтось неймовірно багатий.
Естер відповіла їй тихим сміхом.
— Він не був одружений? — запитала міс Марпл. — Він ніколи не згадував про дружину.
— Він утратив дружину дуже давно. Незабаром по тому, як вони побралися, думаю. Здається, вона була набагато молодша, ніж він — і, схоже, померла від раку. Дуже сумно.
— А діти в нього були?
— О, так, дві дочки й син. Одна з них одружена й живе в Америці. Друга померла молодою, здається. Мені довелося одного разу зустрітися з американкою. Вона зовсім не схожа на батька. Досить спокійна молода жінка з вічно сумним виглядом. — Естер на мить замовкла, потім провадила: — Щодо сина, то містер Рейфаєл ніколи про нього не згадував. Гадаю, він мав із ним якісь неприємності. Скандал чи щось подібне. Якщо не помиляюся, той помер кілька років тому. Але хай там як — а його батько ніколи про нього не згадував.
— Сумна історія.
— Мабуть, це сталося досить давно. Він поїхав кудись дуже далеко й так і не повернувся — помер там, де був.
— Містер Рейфаєл був засмучений його смертю?
— Він ніколи нічого подібного не показував, — відповіла Естер. — Він належав до тих людей, які без вагань списують свої втрати. Якщо син завдав йому прикрості, став для нього тягарем, а не благословенням, то, гадаю, він просто скинув його з рахунку. Можливо, розпорядився, щоб йому надсилали гроші на прожиток, але більше ніколи не думав про нього.
— Дивна історія, — сказала міс Марпл. — Він і справді ніколи не згадував про нього, ніколи нічого не сказав?
— Ви повинні пам’ятати, що він був людиною, яка ніколи не торкалася в розмові ані своїх почуттів, ані свого особистого життя.
— Так, звичайно, я пам’ятаю. Але я подумала, — ви ж були його секретаркою стільки років, — то, можливо, вам він коли-небудь довірився в якихось своїх проблемах.
— Він був не тим чоловіком, який комусь може довіритися у своїх проблемах, — сказала Естер. — Якщо вони в нього були, у чому я маю всі підстави сумніватися. Він не мислив себе без свого бізнесу, я сказала б. Він був батьком своєму бізнесу, а його бізнес був єдиним його сином чи дочкою, які щось важили для нього. Інвестувати гроші, примножувати їх — у цьому було все його життя, уся його втіха.
— Не називай жодну людину щасливою, доки вона не помре, — пробурмотіла міс Марпл, повторюючи слова в такий спосіб, ніби проголошувала гасло, а ці слова й були тоді гаслом, принаймні, їй так здавалося. — То його нічого не тривожило десь перед самою смертю? — запитала вона.
— Ні. А чому ви так думаєте? — у голосі Естер прозвучав подив.
— Я, власне, нічого такого не думала, — відповіла міс Марпл. — Я тільки хотіла сказати, що всілякі турботи стають набагато тяжчими для людини, коли вона, — не те, що стає старою, адже він був нестарий, — але я маю на увазі, що всілякі негаразди непокоять вас набагато більше, коли ви прикуті до ліжка й не здатні жити й працювати так, як жили й працювали колись, і вам доводиться щохвилини боротися за життя. Тоді турботи напливають на тебе, і ти просто не можеш не відчувати їх.
— Атож, я розумію, про що ви кажете, — промовила Естер. — Але не думаю, що містер Рейфаєл був таким. До того ж, — додала вона, — я перестала бути його секретаркою досить давно. Через два або три місяці після того, як познайомилася з Едмундом.
— Так, так, звичайно. З вашим чоловіком. Певно, містер Рейфаєл був дуже засмучений, коли втратив вас.
— Не думаю, — відповіла Естер із нотками безтурботності в голосі. — Він був не з тих, хто засмучується через такі речі. У цих випадках він просто брав собі іншу секретарку — так він тоді й зробив. А якщо вона не задовольняла його, то він, не замислюючись, звільняв її, підсолодивши момент розлуки пристойною сумою грошей, і винаймав іншу, поки зрештою не знаходив таку, до якої не мав претензій.