— Так, так, розумію. Хоч він легко втрачав терпець.
— О, він щиро втішався тими хвилинами, коли втрачав терпець, — сказала Естер. — Думаю, він любив драму.
— Драму, — замислено повторила міс Марпл. — А вам не здавалося, — я часто ставила собі таке запитання, — що містер Рейфаєл мав особливий інтерес до кримінології, до її вивчення, так би мовити… Він, знаєте…
— Ви маєте на увазі те, що сталося на тому острові в Карибському морі? — у голосі Естер несподівано зазвучали різкі нотки.
Міс Марпл відчула, що далі просуватися в цьому напрямку небезпечно, проте їй треба було добути бодай якісь корисні відомості.
— Ні, не зовсім те, але згодом, можливо, він зацікавився психологічним підґрунтям тих подій. Або його увагу могли привернути випадки, коли правосуддя здійснювали не так, як годилося б, або…
Вона все більше заплутувалася у своїх поясненнях.
— Чого б то він мав цікавитися подібними речами? І краще не згадуймо про ті жахливі події на Сент-Оноре.
— Ой, ні, я думаю, ви маєте цілковиту рацію. Пробачте. Просто мені спали на думку деякі слова, що їх іноді говорив містер Рейфаєл. Дуже дивні фрази вихоплювалися в нього іноді, і я подумала, чи він, бува, не мав певних теорій про… причини злочинів?
— Його інтереси обмежувалися сферою фінансів, — коротко відказала Естер. — Яка-небудь геніально прокручена шахрайська афера з грішми могла його зацікавити, але нічого більше… — сказала вона, скинувши холодним поглядом на міс Марпл.
— Пробачте, — сказала міс Марпл розкаяним голосом. — Я… мені не слід було згадувати про жахливі події, що давно відійшли в минуле… І, думаю, мені час, — підхопилася вона раптом. — Я повинна встигнути на свій поїзд, а часу в мене залишилося зовсім обмаль. О, куди ж це заподілася моя сумочка — ага, ось вона.
Вона взяла свою сумочку, парасольку та кілька інших речей і за цією метушнею спробувала трохи відійти від напруги, що опанувала її в останні хвилини. Уже виходячи у двері, вона обернулася до Естер, яка просила її залишитися й випити з нею чаю.
— О ні, моя люба, на жаль, я не маю часу. Мені було дуже приємно зустрітися з вами знову, і я від щирого серця бажаю вам щасливого життя і здійснення всіх ваших надій. Я не думаю, що ви знову почнете шукати якоїсь роботи, чи не так?
— Є люди, які й справді без діла сидіти не можуть. Робота вносить цікавість у їхнє життя, кажуть вони. Вони нудяться, коли не мають чого робити. Проте мені життя в неробстві приносить справжню втіху. І я маю тепер змогу не думати про заробіток завдяки спадщині, яку залишив мені містер Рейфаєл. Він учинив, як дуже добра людина, і, гадаю, він хотів, щоб я втішалася тими грішми, які він мені заповів, хай навіть по-дурному, по-жіночому. Щоб купувала собі дорогий одяг, робила модні зачіски й усе таке. Він дивився на такі речі, як на дурниці. А проте я дуже його любила, — несподівано додала вона. — Я справді дуже його любила. Мабуть, тому, що він завжди був для мене викликом. Ладнати з ним було вкрай важко, і тому я щиро тішилася, коли в мене це виходило.
— І вам щастило приборкувати його характер?
— Ну, не зовсім, але він іноді й сам не здогадувався, що я потроху впливаю на нього.
Міс Марпл вийшла на вулицю. Вона озирнулася назад і помахала рукою — Естер Андерсон, що стояла на ґанку, весело помахала їй у відповідь.
— Я думала, вона до цього якось причетна або щось знає про це, — сказала міс Марпл, звертаючись до самої себе. — Але я, мабуть, помилилася. Ні. Тепер я певна: вона не має жодного стосунку до дорученої мені справи, хоч би про що йшлося. О Господи, я відчуваю, містер Рейфаєл вважав мене набагато розумнішою, ніж я є. Гадаю, він сподівався, я зможу стулити факти докупи — але які факти? І що мені робити далі?
Вона похитала головою в цілковитій розгубленості.
Їй треба було обміркувати все дуже ретельно. Отже, цю справу цілком полишено на її розсуд. Вона сама має вирішити, чи відмовитися від неї, чи прийняти її і спробувати з’ясувати, у чому вона полягає. Чи взятися за неї, нічого не розуміючи, але сподіваючись, що рано чи пізно вона дістане якісь роз’яснення. Вряди-годи вона заплющувала очі й намагалася уявити собі обличчя містера Рейфаєла. Як він сидить у саду, біля готелю, у Вест-Індії, у своєму тропічному костюмі; уявляла його зморшкувате невдоволене обличчя, яке іноді зблискувало рідкісними спалахами доброго гумору. Їй дуже хотілося б знати, про що він думав, коли укладав цей план, коли обмірковував, як здійснити його. Хотів спокусити її, щоб вона його прийняла, переконати прийняти його, а може, навіть — либонь, можна сказати й так — силоміць примусити її прийняти його. Третє припущення було найімовірнішим для того, хто знав містера Рейфаєла. І все ж таки вона мала всі підстави думати, що він хотів, аби було зроблено якусь роботу, й обрав її, вирішивши доручити цю роботу саме їй. Чому? Тому що випадково вона спала йому на думку? Але чому вона раптом спала йому на думку?