6
Письменник Олександр Воїнов розповів мені дивовижну історію:
— У кінці листопада сорок першого мені дали тижневу відпустку після контузії і нагородження орденом. Поїхав у Куйбишев, там тоді була наша друга столиця. Зустрічаю на вулиці Кисельова, режисера кінохроніки на прізвисько «Рудий».
— Хочеш подивитися мій новий фільм? — спитав Кисельов. — Я знімав парад на Красній площі, коли виступав товариш Сталін.
— Звичайно, хочу.
І ми подалися до того будинку, де було виділено кілька кімнаток кінохроніці. В невеличкому залі для перегляду фільмів набилося повнісінько народу; кінострічку дивилися затаєно, чимало людей плакало; пухнасті сніжинки величаво й беззвучно лягали на бруківку Красної площі, на Мавзолей, на шинелі червоноармійців та командирів, на змарніле обличчя Сталіна та його соратників — Молотова, Ворошилова, Берія, Андрєєва, Кагановича, Калініна, Щербакова, Мікояна… Снігове безгоміння, тривожна тиша, чекання… Лише одне живе в усій панорамі: дихання людей; застуджені — ловлять повітря ротом; щасливчики у валянцях і в теплій білизні дірявлять студене повітря струменями білої пари з носа.
Апофеозом фільму був той момент, коли Сталін наблизився до мікрофона і виголосив свою коротку промову. Я уявив собі щастя червоноармійців мого батальйону, коли вони побачать ці кадри: Батько — в скромній солдатській шинелі, змарнілий, але такий рідний і любий, — розмовляє зі своїми Дітьми…
— Послухай, — спитав я Кисельова, жадібно вглядаючись в обличчя Вождя, — а чому в нього пара з рота не йде?
Кисельов закам’янів. Я відчув, як заклякло його плече; він немовби й не чув мого запитання, а мені тоді виповнилося двадцять шість, дипломатії навчений не був, свято вірив догмам: «нічого не таї в душі, питай про все, чого не зрозумів, товариші допоможуть розібратися в усьому».
— Ні, але чому все-таки у товариша Сталіна пара не йде з рота? — все ще дивувався я. — У всіх іде, а в нього ні…
Ззаду, з напружено-тривожної темряви, хтось вимогливо прошепотів:
— Хто це запитав?
Кисельов люто штовхнув мене коліном, закашлявся й показав очима на двері, встаючи зі стільця, шепнув, намагаючись пригасити свої слова надривним кашлем: «Іди за мною».
Я, здивувавшись, вийшов; у коридорі мене страшенно приголомшила мертвотна блідість Кисельова: «Негайно повертайся на фронт, — прошепотів він. — Забудь про цей перегляд! Нікому не кажи ні слова! Знаєш, хто про тебе зараз питав?! Біжи на вокзал, і щоб ноги твоєї тут не було! Я твого прізвища не пригадую: якийсь журналіст, і ти мовчи, що ми дружили, ясно?!»
З цими словами «Рудий» повернувся до залу. Я все ще не дуже розумів, що сталося, але те, який він був переляканий, як укрило дрібне ластовиння його пополотніле обличчя, як трусилися руки, підказало мені: «діло кепське, я доторкнувся до чогось забороненого, треба драпати».
І я побіг на вокзал, сів у перший-ліпший ешелон і повернувся на фронт, але мене мучило те, що ніхто не міг відповісти: «То чому ж не йшла пара з рота товариша Сталіна?»
… З режисером Кисельовим я познайомився влітку п’ятдесят сьомого в Кабулі, де працював перекладачем з пушту та з англійської на торгово-промисловому ярмарку.
Кисельов робив документальний фільм про цей ярмарок: престиж кінематографіста був тоді ще досить великий, він владно командував директорами павільйонів, перекладачами, гостями, організовуючи потрібні сцени: кілька разів я перекладав йому, коли він знімав епізоди з найповажнішими пуштунами.
Отоді я його й спитав: «То чому ж не йшла пара з рота товариша Сталіна?»
Минуло п’ятнадцять років, відколи він знімав легендарний парад, Сталін помер, прийшов час Хрущова, в країні настало нетривале потепління, люди почали помалу — зі страхом і недовірою — виживати з себе в’їдливий страх і звичну недовіру одне до одного.
Кисельов відповів мені не зразу: мулявся, поглядаючи на мене, ще зовсім молодого; потім раптом одчайдушно махнув рукою:
— Гаразд, розповім… Наркомкіно Большаков призначив мене відповідальним за зйомку параду на Красній площі… Честь велика… Зняли… У ту ж ніч проявили на Лиховому провулку… Кадри — чудові, але промова Сталіна на звукоплівку не записалася… Уявляєте?! Ні, ви собі цього уявити не можете… Це загибель не тільки всіх нас, усіх наших родичів та друзів, а й розгром кінохроніки: «злісний саботаж прихованих ворогів народу, що позбавили людство унікального документа…» Саме тоді я й почав сивіти, з тієї страшної хвилини, коли звукооператор, насилу ворушачи посинілими губами, сказав мені про це.