Знав я тоді й те, що над Молотовим нависли хмари й напередодні смерті Сталіна — дружину заарештували як «ворога народу», а його самого відтрутила на третій план група Маленкова-Берія. Тому мене потрясла та неприхована ніжність, з якого він вимовляв ім’я Сталіна; ніжність була якась юнацька, екзальтована, він начебто випинав її, хоч Молотов, здавалося, не був людиною пози.
— А як Сталін ставився до Макіавеллі? — спитав я, побоюючись його реакції, бо ризикований перетин імен часом викликає у політиків (особливо з приставкою «екс») непередбачену реакцію.
Молотов відповів стримано:
— Сталін розумів, який чужий самому духові нашого суспільства склад думок цього філософа. Сталін говорив правду, а Макіавеллі завжди шукав шлях, щоб брехню зробити правдою, — і, подумавши якусь мить, він сказав: — А втім, бувало навпаки…
… Перший том Зібрання творів Макіавеллі видала «Академія» в Москві та Ленінграді малесеньким тиражем у тридцять четвертому році; другий том так і не опублікували, бо передмову написав Каменєв, а його — невдовзі після вбивства Кірова — заарештували. Хоч у передмові Каменєв і наголошував, що одна з хибних ідей Макіавеллі — це відторгнення моралі від політики і що — наслідуючи флорентійця — найвищий смисл людського існування полягає лише в роботі на благо держави, але при цьому радив пам’ятати: ідеал держави — це республіка; Стародавній Рим дав приклад такого суспільства, де кожен громадянин натхненно боровся і відповідав за престиж і честь батьківщини, бо мав на те право, гарантоване Законом; однак республіка став фікцією, коли влада вбиває в народі чесноти й особисту гідність, воліючи правити страхом і терором.
Будучи за освітою теологом, Сталін знав толк в осмисленні закладеного між рядками; він вважав, що випуск тому Макіавеллі з передмовою Каменєва спрямований проти нього, диригента терору, який починався.
Саме тому на процесі Каменєву й поставили в провину — нарівні з підготовкою замахів та антирадянською боротьбою — видання книжки Макіавеллі.
Сталін досить довго думав і про те, щоб вписати в показання Зінов’єва фрази про «шкідницьку» книжку Займовського «Крилате слово» з передмовою того ж Каменєва, в якій він твердив: «Автор зовсім недостатньо використав нелегальну, підпільну пресу епохи царизму, а також «крилаті слова», створені революційною епохою. Але це не особиста помилка автора, а скоріш наша спільна біда. Хіба ми можемо сказати, що належною мірою вивчили — чи хоча б вивчаємо — підпільну пресу, її історію, її працівників, прийоми, мову? Звичайно, ні!»
Сталін добре розумів, що коли — за Каменєвим — читачі почнуть «вивчати підпільну пресу», то здебільшого довелося б згадувати імена тих революціонерів, яких тепер, за його, Сталіна, вказівкою, оголосили «ворогами народу».
Саме тому про передмову Каменєва до «Крилатих слів» і не згадували на процесі; ще далеко не всі книжки заборонили й вилучили з бібліотек, ще не до кінця було вбито пам’ять — треба чекати.
Не можна було згадати й «Замогильні записки» Печеріна, видані також з допомогою Каменєва. Як звалити на нього вину за книжку професора Петербурзького університету, який утік на захід ще 1837 року, коли доведеться зачитувати уривки з неї?!
Як же Генеральному прокуророві Вишинському процитувати: «Я був певен, що якби лишився в Росії, то… потрапив би до Сибіру ні за що ні про що. Я тікав, не оглядаючись, аби зберегти в собі людську гідність!»
(Спробуй додумайся, царський цензоре, що Лермонтов дав своєму улюбленому героєві ім’я першого втікача з Росії! Спробуй, розгадай письменницьку хитрість: поставив дві крапки над «е», та й годі — «Печерин», а не зрадник «Печерин»!
Мистецтву, чи вмінню, вивчати російську прозу треба допомагати комп’ютерами, хоча, я думаю, навіть комп’ютер не зможе підрахувати всіх тих трагічних компонентів відчаю, надії, благання, страху, любові, що краяли серця тих літераторів, кому господь дав розум, — від нього в нас горе, від чого ж іще?!
… А втім, певні висновки під час підготовки процесу колишніх друзів, Каменєва і Зінов’єва, було зроблено: Сталін заборонив видання «Бісів» і «Щоденника письменника», як і перевидання Макіавеллі, не кажучи вже про заборону публікації кількох праць Енгельса про російську історію, з одного боку, а Соловйова — з другого.)