… Перед тим як уже треба було роз’їжджатися і коли всі проголосили тости за Верховного, Берія попросив слова; Сталін трохи здивувався: це не за звичаєм стола — просити вдруге тост, але все-таки вважав, що незручно відмовляти, військові можуть цього не зрозуміти, у них своє уявлення про тих, хто на вершині піраміди, немає сенсу це уявлення міняти…
— Товаришу Сталін, я пропоную висловити подяку вашим кухарям, охороні, всім, хто готував сьогоднішній стіл, — Берія обернувся до тих, хто стояв біля мангалів, — наші грузинські яничари вірні вам, як ніхто!
Спочатку Сталін підняв свій келих, але потім помітив, як Жуков і Конєв, обернувшись услід за Берія, уважно розглядали кухарів та охорону, — високі на зріст грузини, переважно голубоокі, мабуть мегрели, обличчя щасливі, от-от заплачуть від гордості…
Сталін поставив келих на місце, обличчя взялося старечими зморшками, і, не дивлячись на Берія, а немовби звертаючись до всіх за столом, сухо засміявся:
— Виходить, грузини Сталіна люблять і вірні йому… Хм… А що росіяни? Цікаво, як вони ставляться до Сталіна?
Через три дні, перед тим як маршали мали роз’їхатися по своїх фронтах, Сталін несподівано влаштував прощальний обід: жодного грузинського кухаря не було; стіл обслуговували рослі охоронники, всі — росіяни.
Сталін стежив за Жуковим і Конєвим, за їхньою реакцією; але жоден з маршалів просто не звернув на це уваги.
«… А Троцький зрозумів би?.. — подумав Сталін. — Все-таки різниця між професіоналами, техніками війни і політиком чимала».
… Але грузинів до Москви не повернув: те, що зроблено, — зроблено, не можна міняти рішення, інтелігентщина, слава богу, відійшла в минуле і, є сподівання, ніколи не вернеться.
9
Дзвінок у секретаріат Молотова пролунав рано, о дев’ятій тридцять:
— Американський посол Аверелл Гарріман просить з'єднати його з міністром закордонних справ.
— Міністр проводить нараду.
— Коли ви зможете з’єднати посла з міністром?
— Мені важко вам точно відповісти. Будь ласка, подзвоніть о дванадцятій.
… Помічника Молотова попередили заздалегідь, що зранку дзвонитиме Гарріман, бо вже о восьмій передплатники «Литературной газеты» одержали її із статтею лауреата Сталінської премії Бориса Горбатова «Людина в коротеньких штанцях». Заголовкові передувало слово, розверстане на три колонки: «зрадники». Йшлося в статті про президента Сполучених Штатів Америки Гаррі Трумена, главу дружньої — згідно з чинним тоді Договором — держави.
Молотову було дано вказівку ухилитися від зустрічі з Гарріманом під будь-яким приводом; вказівка надійшла від Сталіна минулої ночі.
… Помічник посла дзвонив у приймальню міністра закордонних справ до третьої години; о третій тридцять Гарріман сам набрав номер секретаріату Сталіна: по-російськи вимовив карбовану, заздалегідь підготовлену фразу:
— Перш ніж я дам рекомендації урядові Сполучених Штатів стосовно відомої вам публікації, мені здається, що конче потрібно було б зустрітися з маршалом.
(«Генералісимусом» Сталіна ніколи не називав, тільки «маршалом», пояснюючи це тим, що звик до його звання бід час війни — по-перше, і, по-друге, йому не хотілося б паралелей: тиран Іспанії Франко теж генералісимус, як і Чан Кайші — головний противник Мао, вірного учня російського лідера.)
— А чому б вам не зустрітися з Молотовим або Вишинським? — спитали Гаррімана, заздалегідь знаючи, що він відмовиться од цієї пропозиції, протокол не дозволяє — дуже довго принижували відмаганнями.
— На жаль, я не можу більше чекати, поки пани Молотов чи Вишинський знайдуть час для зустрічі з Надзвичайним і Повноважним Послом Сполучених Штатів. Просив би доповісти маршалові, що зустріч з ним була б найбільш доцільною — в інтересах двох наших держав.
Сталін дожидався саме цих слів Гаррімана: гра, розпочата в кінці минулого тижня, входила в свою завершальну фазу.
По-перше, він, Сталін, доручив зробити публікацію про зрадника Гаррі Трумена, президента Америки, не комусь там, а Борисові Горбатову, єврею за національністю. Оскільки в Штатах під час війни значно збільшився вплив єврейських кіл у пресі, можна сподіватися, що далеко не всі газети за океаном виступлять проти публікації «Литературной газеты», а, навпаки, передрукують пасажі з опусу Горбатова, особливо республіканці, — вибори ось-ось, треба валити демократичного кандидата Трумена… По-друге, ця публікація є не що інше, як пробна куля у переорієнтації не тільки радянського народу, а й європейців на нового противника, на людину, яка відкинула ідеї Рузвельта, а отже, і всієї Великої Трійки, і, нарешті, по-третє, позиція Гаррімана після такої публікації допоможе виробити курс на майбутнє: як реагуватиме Вашінгтон на такі нищівні і не тільки такі удари? Кампаніями в пресі? Нехай. У нас їхньої преси не читають. А коли якимись санкціями? Якими саме? Де? Як скоро? З другого боку, мають відбутися серйозні події в Росії, час «братів і сестер» воєнної пори позаду, треба кінчати з неминучим лібералізмом, що носить на собі печать союзництва із Заходом; поговорили — і досить, настала пора роботи, суворої дисципліни, цілковитої однодумності, інакше Росію з руїн не підняти, народ треба тримати в руках, направляючи й контролюючи кожен крок.