Працівник секретаріату Сталіна сказав послу, що він доповість помічникові генералісимуса про його дзвінок негайно, попросив залишити телефон, пообіцявши зв’язатися протягом десяти хвилин. І — рівно через десять хвилин — подзвонив і запросив пана Гаррімана прибути в Кремль о вісімнадцятій тридцять.
… Гарріман увійшов до кабінету Сталіна із затиснутим у правому кулаці номером «Литературной газеты» — тоді вона виходила на чотирьох сторінках, як «Известия».
— Ви бачили це, маршале?! — спитав він, витягнувши руку з газетою.
— Здрастуйте, пане Гарріман, — підвівшись з-за столу, Сталін пішов йому назустріч. — Радий вас бачити, сідайте, будь ласка. Що питимете?
— Після цієї статті, — Гарріман кивнув на газету, все ще затиснуту в кулаці, — треба було б пити коньяк за упокій наших союзницьких стосунків.
— Ризиковано, — відповів Сталін. — Вам же доведеться складати телеграму в державний департамент, давати рекомендації Білому дому… Незручно, коли за океаном зрозуміють, що ви цю роботу виконували не тверезий… Щодо номера «Литературной газеты», то я йото прочитав тільки перед обідом…
— І яка ваша думка?
— Бачите, пане Гарріман, якби це було надруковано в «Правде» чи в «Известиях» — словом, у газетах, які належать партії та урядові, — повільно, немов зважуючи кожне слово, відповів Сталін, — ми серйозно покарали б головних редакторів за таку публікацію, можете мені повірити… Однак у нашій країні є лише одна газета, яка не підкоряється ні ЦК, ні Раднаркому… Це газета Спілки письменників… Звичайно, якщо ви внесете офіційний протест, ми зробимо цензуру ще жорсткішою, ще жорсткішим зробимо політконтроль… Але ж це саме те, за що нас так лають у вашій країні… Невже ви хочете, щоб ми закрутили гайки?
Гарріман якусь мить сидів, закам’янівши від гніву, а потім розсміявся, зрозумівши весь жах того становища, в яке він себе поставив: хіба йому, представникові демократичного світу, личить просити тирана почати нові чистки?! Навіть проти тих, хто написав пасквіль про президента? Коли він, Гарріман, наполягатиме на цьому, то, можна не сумніватися, кара звершиться, але світ буде поінформовано, що це сталося на настійну вимогу Сполучених Штатів.
— Ми не хочемо, щоб ви «закручували гайки», маршале. Та й, крім того, рано чи пізно різьба може стертися…
— У нас хороша сталь, — відповів Сталін. — Ми віримо в її надійність… І все-таки я обіцяю виконати ваше прохання: ми попросимо компетентні органи, що відають літературою, бути особливо уважними, хто може ручатися за те, яку штуку ще устругнуть літератори. Дякую вам за пораду…
… Ця розмова відбулася, коли Ахматову й Зощенка вже «викинули» з літературного життя країни; наближалася кампанія цькування «космополітів»; у великій політиці дрібниць не існує — думаючи про стратегію, не забувайте про тактику…
10
У п’ятдесятих, під час обговорення кандидатів на здобуття Сталінських премій, Олександр Фадєєв у Кремль не з’явився.
— Де він? — спитав Сталін помічника.
Поскрьобишев відповів:
— Занедужав.
Сталін посміхнувся; знав, що це слово означає відому слабість першого секретаря Спілки письменників, що траплялася з ним у стресових ситуаціях.
— А Тихонов де? — спитав він, повільно походжаючи по кабінету — згорблений, у м’яких кавказьких ічигах; штани з маршальськими лампасами заправлені дудочками, військовий френч обвис, наче стікав з сутулих, старечих, дуже вузеньких плечей.
— Хворий, — відповів Поскрьобишев.
— Що, і цей страждає? — спитав генералісимус.
— Ні, ні, простуда, — відповів Поскрьобишев, — йому не дозволили приїхати лікарі, бояться, що він носій бацил…
— Бацил не носять, — зауважив Сталін. — Вони дуже маленькі для цього. Носять заразу, так кажуть по-російськи, пора вивчити рідну мову…