… Він ніколи не міг забути, як Поскрьобишев уповз до нього в кабінет на колінах, затиснувши під пахвою список, що прислав Берія: серед тих, кого належало усунути, він, Поскрьобишев, який працював із Сталіним чверть століття, побачив прізвище своєї дружини.
— Товаришу Сталін, за що?! — шепотів він, повзучи по жовтому паркету. — За що, товаришу Сталін?!
Сталін діждався, коли Поскрьобишев підповз до нього зовсім близько, простяг йому руку; той підвів голову — губи тремтять, сльози котяться по щоках, — подав список, немов чолобитну, хіба тільки поклони не бив.
Сталін проглянув кілька сторінок (цього разу список на ліквідацію був досить короткий, лише чотириста тридцять осіб), зітхнув, похитав головою:
— Подзвони Берія, скажи, я згоден… І не плач… Ми тобі дружину росіянку знайдемо… Росіянки — вірніші… Вона тебе слухатиметься… Вона — тебе, а не ти її… А коли не згоден — борись, пиши в ЦКК, будемо розбиратись…
Через годину він знову викликав Поскрьобишева. Той був блідий, але очі сухі; приніс звіт фінансиста Звєрєва про заробітки кількох письменників; Сталін проглянув цю доповідну й глухо спитав:
— Де Звєрєв?
— У приймальні.
— Листа про дружину написав?
— Ні, товаришу Сталін.
— Чому?
— Тому, що ваша воля — це воля народу…
Сталін похитав головою:
— Я людина маленька, Поскрьобишев, не треба з мене робити монарха… Я всього не знаю й знати не можу, але я вірю моїм колегам, що й тобі раджу… Хай зайде Звєрєв…
Коли той увійшов, Сталін, не запросивши його сісти, неуважно кивнув на привітання міністра й продовжував повільно перегортати сторінки доповідної записки про гонорари.
— Отже, вважаєте, — неголосно мовив він, — у нас завелися письменники-мільйонери? Жахливо… Письменники-мільйонери, — він перегорнув ще одну сторінку, перебіг очима стовпчики цифр. — Письменники-мільйонери… Хм… Жахливо, га, Звєрєв? Мільйонери-письменники…
— Так, товаришу Сталін, це жахливо.
Сталін підвів свої рисячі очі на міністра й простяг йому папку:
— Жахливо, що в нас так мало письменників-мільйонерів, Звєрєв… Письменники — це пам’ять нації! А щб вони напишуть, коли житимуть надголодь? Фінанси — це політика. А ви мислите як заздрісний селянин, що рахує заробітки працьовитого сусіда, котрий не самогонку п’є, а працює від зорі до зорі, замість того щоб на зборах горлати…
Знову викликав Поскрьобишева, перед цим подивившись на настінний годинник; попросив чаю; той повернувся через десять хвилин з невеличкою тацею — склянка на блюдечку, три грудочки цукру й два неодмінних сухих печива. Обходячи стіл, Поскрьобишев піднімав ноги високо, наче страус. (Сталін посміхнувся: помічник почав ходити так у сорок четвертому. У Сталіна тоді сиділи Жуков і Рокоссовський. Поскрьобишев увійшов у формі генерал-лейтенанта — надів уперше в житті, тільки-но пошили в спецательє на П’ятницькій. Сталін помітив, як перезирнулися Жуков і Рокоссовський; йому здалося, що в їхніх очах промайнуло глузування; він знову викликав Поскрьобишева й попросив розкласти на його письмовому столі карту — завжди з такою картою працювали на довгому столі засідань. Поскрьобишев акуратно розправив клеєне полотнище, хотів був уже йти, але в цю мить Сталін швидко виставив ногу; Поскрьобишев незграбно спіткнувся, мало не впав; не розтуляючи рота, Сталін сухо засміявся:
— Що ж ти, Поскрьобишев? Генерал, а на рівному місці спотикаєшся?
На армію тоді не можна було не зважати; нехай маршали зроблять своє діло, а там видно буде: стратегія і тактика — найголовніше питання будь-якої політичної комбінації; ми, росіяни, не можемо без вождя, без живого бога, отак уже ми створені, але хто знає, що в голові у кожного з нас? Посада бога — спокуслива, однак далеко не кожен розуміє свою відповідальність перед майбутнім; ми, росіяни, більше схильні до роздумів про минуле, ось у чому небезпека…
Через двадцять хвилин Поскрьобишев повернувся — Верховний попросив прибрати карту; був у своєму звичайному костюмі — сталінка, зелені штани, заправлені в білі фетрові валянки на м’якій підошві, щоб не чутно було, коли йдеш по паркету, стеля ж висока, звук шльопає, заважає вождеві думати…
Жуков і Рокоссовський знову перезирнулись, і Сталін побачив у їхніх очах щось схоже на подив; тієї глузливості, яка здалася йому перед цим, мов і не було…)
Генералісимус посмоктав порожню люльку — нові медики, що стали лікувати його після арешту й викриття єврейських лікарів-бузувірів із «Джойнту», категорично відмінили всі ті ліки, які приписували лікарі Сталіну, а вони його лікували з початку двадцятих років; наполягали на проведенні нових обстежень, перейшли на якісно нові медикаменти; заборонили тютюн. Сталін, вислухавши рекомендації, розсердився: «Брати Когани і Вовсі витягли мене з інфаркту й інсульту, але чомусь не вимагали ламати звичний ритм! Навіщо насилувати волю людини?!» Але все-таки курити припинив — дисципліна, насамперед дисципліна, якщо ти почав комбінацію з лікарями, щоб зробити Середземне море російським, — іди за нею до кінця; стратегія і тактика, нічого не вдієш…