… Мені припав до душі цей кремезний чоловік з селянським обличчям, покраяним глибокими зморшками, я відчув в його очах якийсь прихований, сором’язливий біль і несамохіть подумав, що зламати людину можна не тільки в катівні, а й на волі: першооснова будь-якої дії — важіль, а скільки їх на землі?! Безліч, удатні людці на таке винахідництво…
… Слова маршала про те, що, на думку Голикова, Ріхард Зорге «не заслуговує довір’я», закарбувалися в мені.
Оскільки прямо шукати пояснення такому висновкові було тоді неможливо, я почав досліджувати цю загадку, так би мовити, по дотичній; а досвід уже мав — я його нагромадив у процесі роботи над образами Блюхера, Постишева та Уборевича.
Відповідь на це питання я дістав через два роки, навели історики та військові, підказавши, що наприкінці двадцятих років Ріхард Зорге жив у Москві, працював у виконкомі Комінтерну — помічником голови виконкому і шефа журналу «Коммунистический Интернационал».
А секретарем виконкому був Микола Іванович Бухарін.
От саме тоді, напередодні вирішальної атаки Сталіна проти Бухаріна, який до кінця точно сформулював одну зі своїх концепцій: долю світової пролетарської революції вирішить — разом з Радянським Союзом — «велике село», тобто національно-визвольний рух Азії, особливо Китаю; ситуація на Сході рано чи пізно примусить «велике місто», тобто Західну Європу й Америку, по-іншому подивитися на світ.
Саме тому Бухаріну була конче потрібна широка й точна, по-справжньому інтелігентна інформація про становище в Китаї. Мабуть, він довго вагався, роздумуючи, на якому фронті Зорге міг дати найбільшу користь (доти, звичайно, поки Зорге не запросив Берзін).
Свого часу з подання Зінов’єва Генеральний секретар, який був членом керівної «трійки» (Каменєв, Зінов’єв і Сталін), висунув гасло, у якому звинувачував соціал-демократію у сповзанні до фашизму. Бухарін стояв на іншій позиції; він наполягав на тому, що неможливо й нерозумно валити соціал-демократію в одну купу з фашизмом; усупереч Сталіну й Зінов’єву обстоював можливість спільних виступів з соціал-демократичними робітниками, з їхніми низовими організаціями, тоді як звернення до фашистських організацій, навіть у тактичних цілях, вважав за недопустимі.
(Лише усунувши Бухаріна з Політбюро, Сталін посмів сказати на XVII з’їзді: «У наш час на слабких не прийнято зважати, зважають тільки на сильних… Звичайно, ми далекі від того, щоб захоплюватися фашистським режимом у Німеччині, але справа тут не в фашизмі, хоча б тому, що фашизм, наприклад в Італії, не заважав СРСР встановити найкращі відносини з цією країною».)
Хоч Бухаріна завжди підтримували Крупська і Клара Цеткін, офіційне ставлення до соціал-демократії лишалося незмінним, зінов’євсько-сталінським: німецькі комуністи не сміли об’єднатися з соціал-демократами у боротьбі проти нацистів. А коли б вони об’єднались, то Гітлер не зібрав би більшості на виборах до рейхстагу і дальший розвиток європейської історії міг піти по зовсім іншому руслі.
Тому, напевне, Зорге послали спочатку до Китаю, а потім до Японії — в Німеччині він міг би сприяти об’єднанню комуністів з соціал-демократами, створенню єдиного фронту, але це — за міркою тих крутих років — було зрадою висунутому лозунгові, тобто Слову, а не Ділу…
… Жуков про Зорге не знав, бо він став начальником Генерального штабу вже після того, як закінчилися процеси, і всі ті, хто починав з Леніним, виявилися шпигунами й диверсантами; прийшли нові люди, в країні змінилася навіть якість державної пам’яті: зовсім мало делегатів XVII з’їзду партії дожило до XVIII, решту розстріляли як ворогів народу. Всіх друзів Зорге ошельмували й знищили.
… А чи знав Сталін про Зорге?
Мабуть, знав, бо коли у сорок четвертому році суд у Токіо закінчився смертним вироком, радянський посол запитав Москву, яких заходів треба вжити, щоб урятувати Зорге.
Москва на запит аж ніяк не реагувала.
А в Сибір прийшов наказ: «розв’язати питання» з дружиною Зорге. Саме тоді загинув той хлопчик, про якого дехто казав як про сина Зорге.