Поклавши трубку, Сталін посміхнувся: завтра про цей дзвінок знатимуть у Москві, що й треба було довести.
2
… Я ніколи не забуду рук Сталіна — маленькі, старечі вже, ласкаві…
Дзвінок «вертушки» пролунав близько одинадцятої; батько підійшов до апарата — точнісінько такий, який стояв у ленінському кабінеті, копія з фотографії Оцупа.
— Слухаю.
— Бухаріна, будь ласка.
— Його немає, — відповів батько, який саме чергував у кабінеті редактора «Известий».
— А де він?
— Мабуть, зайшов до Радека.
— Спасибі.
Голос був знайомий, дуже глухий, тихий.
За дві хвилини знову подзвонили:
— Бухарін ще не повернувся? У Радека його немає…
— Наберіть номер через десять хвилин, — відповів батько, — я пошукаю його в редакції.
Але батько знав, що Микола Іванович поїхав до Нюсі Ларіної, своєї юної, красивої дружини, матері маленького Юрка: пізня дитина — народилася, коли Бухаріну виповнилося сорок сім, копія батька, таке ж лобасте, гостроносеньке, голубооке.
Відповідати по «вертушці», що редактора немає на місці, — неможливо: керівники партійних та урядових відомств могли роз’їжджатися по домівках лише після того, як товариш Сталін вирушав на дачу; а це було о другій-третій ранку, коли на вулицях немає людей, абсолютна гарантія безпеки під час переїзду з Кремля за місто.
Тому батько вирішив — від гріха подалі — піти з кабінету, де стояла «вертушка». Тим паче, що в друкарні у чергового редактора Макса Кривицького виникли якісь запитання, є виправдання: перед самим собою, не перед кимось…
Повернувся він десь близько третьої, ліг на диван, підклавши під голову маленьку подушечку Миколи Івановича, — той привіз її з Америки, спав на ній у тюрмі, куди його посадили в сімнадцятому: не хотіли пускати в Росію, знали, що ця людина може стати однією з пружин нової революції, боялися…
О третій годині знову пролунав дзвінок «вертушки». Голос був той самий, тихий, глухий:
— Алло, пробачте, що я вас так пізно турбую, це Сталін говорить…
Батько, охоплений дзвінкою гордовитою радістю, сказав, що він щасливий чути Йосифа Віссаріоновича, які будуть вказівки, що треба зробити?
— Бухаріна, мабуть, у редакції вже немає? Нехай відпочиває… Тим більше, сьогодні вже неділя… Ваше прізвище? Хто ви?
Батько відповів, що він помічник Бухаріна, заступник директора видавництва «Известий».
— Ви в курсі тієї записки, яку Бухарін послав у Політбюро? — запитав Сталін.
— Ми готували її проект разом з Василем Семеновичем Медведєвим.
— А — не Бухарін? — Сталін ледь усміхнувся.
— Микола Іванович попросив нас зробити лише економічні розрахунки, товаришу Сталін.
— Завтра о третій годині приїжджайте до мене на дачу, вас зустрінуть, передасте Бухаріну й редколегії мої міркування з приводу записки…
… Я чітко пам’ятаю, як батько посадив мене в свій маленький «фордик» — подарунок Серго Орджонікідзе за організацію виставки «Наші досягнення до XVII партз’їзду». Називали цю машину «для молодожонів з тещею», бо спереду було два місця для шофера й пасажира, а ззаду відкидався багажничок, куди міг уміститися третій; от журналісти й жартували: «Там сидітиме теща з парасолькою, щоб не промокли під дощем», — «фордик» же був відкритий, без даху…
… Через вісімнадцять років, у січні п’ятдесят четвертого, коли вирок у справі батька, засудженого Особливою нарадою на десять років тюремного ув’язнення у Владимирському політичному ізоляторі, було скасовано і його повернули в Бутирку, мене викликав полковник Мельников, який став — під час повторного розслідування — другом батька.
— Обшук робили тільки у вашій квартирі? — спитав він.
— Так, — відповів я.
— А в бабусі, де в ту ніч ночував батько, обшуку не було?
— Не було.
— Скажіть, а якісь батькові документи могли лишитися у вашої бабусі?
— Які саме?
Мельников помовчав, потім глянув на мовчазного сусіда по кабінету, розім’яв цигарку і нарешті відповів:
— Ну от, зокрема, одним із пунктів обвинувачення вашого батька було те, що Бухарін подарував йому автомобіль… А ваш батько запевняє, що його преміював особисто товариш Орджонікідзе…
— А хіба не можна послати запит у архів Наркомважпрому?
— Наркомважпрому немає, і архіву немає, — відповів Мельников. — Я пробував…
Я згадав п’ятдесяті, ніч двадцять дев’ятого квітня, коли підполковник Кобцов керував групою, що приїхала забирати батька, згадав, як на підлозі квартири валялися книжки, документи, записки, фотографії, згадав, як біля моєї лівої ноги лежав папірець: наказ по Наркомважпрому про нагородження батька автомобілем, підписаний Серго, згадав, як, боячись самого себе, я обережно підсунув підбором цей папірець під тахту, а потім, коли обшук кінчився, всі документи й фотографії батька (з Серго, з генералом Берзаріним у Берліні, з маршалом Говоровим, з Костянтином Симоновим, з Ворошиловим) забрали, а кімнату опечатали, я вночі відчинив кватирку, вліз у колишній кабінет і витяг з-під тахти цей наказ Серго — все, що в мене відтоді лишалося від пам’яті…