– Так, але просити його сюди заходити…
– Я йому поясню, що й до чого, – рішуче сказала Нетті й почала складати все назад на тацю. – А що, бізнесмени ж часто проводять демонстрації в клієнтів удома, якщо мають щось варте уваги.
Поллі глянула на неї із замилуванням і любов’ю.
– Знаєш, коли ти тут, то зовсім інакша, Нетті.
Нетті здивовано підняла брови.
– Справді?
– Так.
– Яка інакша?
– У хорошому значенні. Не зважай. Якщо біль не повернеться, думаю, мені таки захочеться сходити туди по обіді. Але якщо все ж проходитимеш повз «Необхідні речі»…
– Проходитиму.
Очі Нетті світилися погано прихованим завзяттям. Тепер, коли їй сяйнула ця думка, вона щосили загорілася нею. Робити щось для Поллі слугувало тоніком для її нервів, без сумніву.
– …і якщо так станеться, що буде відчинено, дай йому мій домашній телефон і попроси подзвонити, якщо та річ, яку він би хотів, щоб я побачила, вже прибула. Зможеш?
– Та сто пудів! – запевнила її Нетті.
Вона підвелася з тацею в руках і понесла її на кухню. Повісила фартух на гачок у буфетній і повернулась у вітальню, щоб зняти з Поллі терморукавиці. Пальто вона вже встигла накинути. Поллі ще раз подякувала їй – і не лише за лазанью. Руки досі страшно боліли, але тепер біль став терпимим. І вона знову могла рухати пальцями.
– Завжди будь ласка, – відповіла на це Нетті. – І знаєш що? Ти справді виглядаєш краще. Уже не така бліда. Я аж злякалася, коли зайшла. Може, ще щось для тебе зробити?
– Та ні, не думаю. – Вона потягнулася й незграбно взяла долоні Нетті у свої руки, які досі були червоні й дуже теплі від рукавиць. – Я дуже рада, що ти прийшла, дорога моя.
У рідкісні випадки, коли Нетті всміхалася, вона робила це всім обличчям. Виглядало так, наче то сонце пробилося через хмари похмурого ранку.
– Я люблю тебе, Поллі.
Розчулившись, Поллі відповіла:
– І я тебе люблю, Нетті.
Нетті пішла. То було востаннє, коли Поллі бачила її живою.
Дверний замок будинку Нетті Кобб був приблизно одного рівня складності з кришкою коробки цукерок. Перша ж відмичка, якою Г’ю спробував скористатися, запрацювала після недовгої штовханини й смиканини. Він відчинив двері.
На підлозі в коридорі сидів невеликий песик, жовтий із маленькою плямою. Він коротко суворо гавкнув, коли ранкове сонце присвітило навколо нього, а над ним нависла величезна тінь Г’ю.
– Ти, напевно, Рейдер, – м’яко промовив Г’ю, запихаючи руку в кишеню.
Собака ще раз гавкнув і одразу перекотився на спину, ліниво вивернувши всі чотири лапи.
– Ну й гарнюня! – сказав Г’ю.
Короткий хвостик Рейдера загупав по дерев’яній підлозі, мабуть, на знак згоди. Г’ю зачинив двері й присів біля собаки. Однією рукою він почухав груди песика праворуч, у тому магічному місці, яке в собак якось поєднане з правою задньою лапою, від чого та починає енергійно молотити повітря. Іншою він дістав із кишені швейцарський армійський ніж.
– Ой, чи ж не красунчик? – заспівав Г’ю. – Красунчик, так?
Він припинив чухати пса й дістав із кишені сорочки аркуш. На ньому вимученим почерком школяра було виведено послання, яке йому надиктував лисячий хвіст. Г’ю був сів за кухонний стіл і написав його ще до того, як одягнувся, щоб нічого не забути.
Г’ю відкинув штопор, схований в одному з рівчачків грубого ножа, й начепив на нього аркуш. Тоді посунув руків’я вбік і зціпив на ньому кулак, щоб штопор стирчав між указівним і середнім пальцями могутньої долоні. Він знову почухав Рейдера, що весь цей час лежав на спині, весело спостерігаючи за Г’ю. «Милий, як янголятко», – подумав чоловік.
– Так! Гарненький хлопчик, так? Гарне-е-енький, – примовляв Г’ю, гладячи собаку. Тепер у песика смикалися обидві задні лапи. Рейдер ніби їхав на невидимому велосипеді. – Так, це ти! Так, це ти! А знаєш, що в мене є? У мене є лисячий хвостик! Так, є!
Г’ю підніс штопор із запискою, насадженою на нього, над білою плямкою на грудях Рейдера.
– І знаєш, що ще? Я його собі залишу!
Він щосили опустив правицю. Лівиця, якою чухав Рейдера, тепер тримала собаку, поки Г’ю тричі різко повернув штопор. Порснула тепла кров, заливши обидві долоні. Собака трішки подриґався на підлозі, після чого завмер. Більше він коротко й невинно не дзявкатиме.
Г’ю встав, серце щосили гупало в грудях. Раптом він дуже пошкодував про те, що вчинив, – ледь не розкаявся. Може, вона психована, може, ні, але вона сама на світі, а він убив, мабуть, єдиного її, блядь, друга.