– Дру-уга спроба! – пробурмотів Браян, тоді видав дивний здушений сміх.
Він пожбурив ще один камінь у купку керамічних цяцьок, що стояли на столі біля дивана, але промахнувся. Камінь гахнув об стіну й вибив шмат штукатурки.
Браян узявся за ручку «плеймейта» і приволік його до іншого боку дому. Він розбив два вікна спальні. Запустив камінь завбільшки з буханку хліба у віконечко у верхній половині кухонних дверей, після чого поцілив у діру ще кількома. Один із каменів розтрощив кухонний комбайн «Квізінарт» на столі. Інший пробив скляні дверцята мікрохвильовки «Рейдаррендж» і приземлився просто всередині.
– Тре-етя спроба! Сідай, куций! – викрикнув Браян, а тоді так розреготався, що ледь штани не обмочив.
Коли спазми припинилися, він закінчив обхід будинку. Тепер «плеймейт» був уже не такий важкий, Браян зрозумів, що може нести його в одній руці. Останніми трьома каменюками він розбив вікна підвалу, що прозирали між Вілминими осінніми квітами, тоді повиривав кілька жмень квіток, для балансу. Закінчивши з цим, він зачинив холодильник, повернувся до велосипеда, поклав «плеймейт» у кошик і рушив додому.
Одразу біля Джерзиків жила родина Міслабурскі. Коли Браян виїхав з доріжки Джерзиків, місіс Міслабурскі відчинила свої вхідні двері й вийшла на поріг. Вона була одягнена в яскраво-зелений халат. Волосся зв’язане червоною хусткою. Жінка скидалася на рекламу Різдва в пеклі.
– Хлопче, що там діється? – різко запитала вона.
– Точно не знаю. Здається, містер і місіс Джерзики сваряться, – сказав Браян, не зупиняючи хід. – Я лише прийшов запитати, чи їм не треба, щоб хтось узимку розчищав їм подвір’я, але, думаю, краще прийти пізніше.
Місіс Міслабурскі повернула короткий похмурий погляд на будинок Джерзиків. З місця, де вона стояла, через живопліт можна було побачити лише другий поверх.
– Я б на твоєму місці взагалі не поверталася, – порадила вона. – Та жінка нагадує мені маленьких рибок, що живуть у Південній Америці. Тих, що можуть цілу корову з’їсти.
– Піраньї, – здогадався Браян.
– Саме так. Вони.
Браян їхав далі. Він уже віддалявся від жінки в зеленому халаті й червоній хустці. Серце стукотіло в такт, але не гупало, не поспішало, нічого такого. Частково Браян був певен, що досі спить. Він почувався зовсім не собою – не Браяном Раском, який отримує самі п’ятірки й четвірки, не Браяном Раском – членом учнівської ради і Шкільної ліги хороших громадян, не Браяном Раском, який має самі «відмінно» за поведінку.
– Рано чи пізно вона когось уб’є! – обурено крикнула місіс Міслабурскі в спину Браянові. – Згадаєш мої слова!
Під ніс собі Браян прошепотів:
– Та я й не здивуюся.
Решту дня він дійсно провів у ліжку. За звичних обставин Кору це стривожило б, а можливо, вона б навіть повела сина до найближчого лікаря в Норвеї. Проте сьогодні вона заледве помітила, що з сином щось не так. Усе через чудові сонцезахисні окуляри, які їй продав містер Ґонт, – вона ними зовсім захопилася.
Браян прокинувся о шостій, десь за п’ятнадцять хвилин до того, як тато повернувся з риболовлі на озері, де провів увесь день з двома друзями. Браян дістав собі «пепсі» з холодильника й став біля духовки, попиваючи. Йому стало трішки краще.
Почувався так, наче він зрештою виконав свою частину домовленості з містером Ґонтом.
А ще він вирішив, що містер Ґонт справді краще знає.
Нетті Кобб без найменшого передчуття неприємної несподіванки, яка очікувала на неї вдома, у гарному настрої йшла по Мейн-стріт у бік «Необхідних речей». Інтуїція підказувала їй, що, хоча зараз і ранок неділі, крамниця все одно буде відчинена, і передчуття не підвело.
– Місіс Кобб! – озвався Ліленд Ґонт, як тільки вона ввійшла. – Як приємно з вами побачитися!
– І вас приємно бачити, містере Ґонт, – відповіла вона… не лукавлячи.
Містер Ґонт підійшов, простягаючи руку, але Нетті ухилилася від потиску. Жахлива поведінка, така непоштива, але Нетті просто не могла нічого з собою зробити. А містер Ґонт наче й розумів усе, храни його Господь. Він усміхнувся й змінив маршрут, зачинивши натомість за нею двері. Він перекинув табличку з «ВІДЧИНЕНО» на «ЗАЧИНЕНО» зі швидкістю бувалого картяра, що ховає в рукав туз.
– Присідайте, місіс Кобб! Прошу, присідайте!
– Ну гаразд… але я прийшла вам сказати, що Поллі… з Поллі…
Вона почувалася якось дивно. Не зовсім зле, але дивно. У голові ніби все пливло. Нетті досить граційно всілася в крісло. Тоді містер Ґонт опинився перед нею, свердлив її очима, і світ, здавалося, зосередився на ньому й знову завмер.