Авто, що йшло назустріч, загуділо клаксоном на них, коли Кітон в останню мить повернув на свою смугу.
– Хочу встигнути на початок, – пояснив він і повернув ліворуч на Мейпл-Шуґар-роуд, минаючи знак із написом «КАСЛ-РОК – 8 МИЛЬ».
Нетті ввімкнула телевізор – у Кітонів був великий кольоровий «Міцубісі» – і трохи подивилася «Недільний суперфільм». Там були Ейва Ґарднер і Ґреґорі Пек. Здавалося, Ґреґорі закоханий в Ейву, хоча було важко розібратися. Можливо, він закоханий в іншу. Була ядерна війна. Ґреґорі Пек вів субмарину. Нетті це все не надто цікавило, тож вона вимкнула телевізор, приклеїла до екрана рожевий аркуш і спустилася на кухню. Вона оцінила вміст сервантів (тарілки були фірми «Корель», дуже гарні, чого не скажеш про каструлі й сковорідки, нічого особливого), тоді перевірила холодильник. Зморщила носа. Забагато недоїдків. Забагато недоїдків – чітка ознака неохайного догляду за домом. Навряд чи Бастер про це знає. Вона на це чобітьми своїми заклалася б. Чоловіки штибу Бастера Кітона не спроможні нічого знайти на кухні навіть з картою й собакою-поводирем.
Нетті ще раз глянула на свій годинник і злякалася. Забагато часу проблукала по будинку. Надто забагато. Вона похапцем почала відривати рожеві аркуші й клеїти їх на різні речі – холодильник, духовку, телефон, що висів на стіні в кухні біля дверей у гараж, шафку з вигнутим передом у їдальні.
І чим швидше вона працювала, тим більше нервувалася.
Нетті саме взялася за справу, коли Кітонів червоний «кадиллак» перетнув Олов’яний міст і виїхав на Вотермілл-лейн у бік Касл-В’ю.
– Денфорте? – раптом запитала Міртл. – Можеш підкинути мене до будинку Аманди Вільямс? Знаю, це трохи не по дорозі, але в неї мій набір для фондю. Я подумала… – Сором’язлива усмішка знову з’явилася й зникла з її обличчя. – Подумала, може, приготувати тобі – нам – трохи смакоти. Якраз під гру. Висадиш мене там.
Він розкрив був рота, щоб сказати їй, що будинок Вільямсів дуже не по дорозі, гра ось-ось почнеться, а той довбаний набір для фондю вона може забрати й завтра. Він узагалі не любить сиру, коли той гарячий і тече. У тій херні, напевно, купа бактерій.
А тоді подумав іще раз. Окрім нього, до ради міських виборних належать іще два тупі виродки й одна тупа сука. Сука на ім’я Менді Вільямс. У п’ятницю Кітон зі шкури пнувся, щоб побачитися з Біллом Фуллертоном, міським перукарем, і Гаррі Семюелсом, єдиним у Касл-Року трунарем. Також він щосили старався, щоб виглядало так, ніби це зовсім повсякденні відвідини, хоча це була неправда. Завжди є ймовірність, що Податкова служба почне надсилати листи і їм. Його вдовольнила відповідь, що ні, принаймні поки що, але тієї суки Вільямс у п’ятницю не було в місті.
– Добре, – погодився він, після чого додав: – Можеш запитати її, чи якісь міські справи її не цікавлять. Чи є щось, що нам треба обговорити.
– Ой, любий, ти ж знаєш, я ніколи не вмію такі речі напряму…
– Я знаю, але ти ж можеш запитати, правда? Ти ж не настільки дурна, запитати можеш, правда?
– Так, – поспішно відповіла вона змалілим голосом.
Кітон погладив її руку.
– Вибач.
Міртл подивилася на нього ошелешеними очима. Денфорт перед нею вибачився. Міртл пам’ятала, що за роки їхнього шлюбу він це якось робив, але коли саме, пригадати не могла.
– Просто запитай її, чи наші зі штату її нічим не діймали, – сказав він. – Закони щодо використання землі, та срана каналізація… може, податки. Я б сам зайшов запитав, але реально хочу встигнути до початку.
– Гаразд, Дене.
Дім Вільямсів стояв за пів дороги вгору по Касл-В’ю. Кітон завів «кадиллак» на під’їзну доріжку й зупинився за автомобілем Менді. Іномарка, звісно. «Вольво». Кітон підозрював, що вона латентна комуністка, або лесбійка, або і те, й інше.
Міртл відчинила двері й вийшла, ще раз сяйнувши йому сором’язливою, дещо нервовою усмішкою.
– Повернуся за пів години.
– Добре. Не забудь запитати, чи вона не знає про якісь міські справи, – попросив він.
І якщо розповідь Міртл – хоч якою перекрученою та вийде – про те, що сказала Аманда Вільямс, настовбурчить хоч один волосок у Кітона на шиї, він особисто завітає до тієї сучки… завтра. Не сьогодні. Цей день належить йому. Він почувався настільки добре, що навіть погляду на Аманду Вільямс не витримав би, а базікати – тим паче.
Денфорт ледве дочекався, поки Міртл зачинить за собою двері, після чого здав «кадиллаком» назад на вулицю.