Нетті щойно наклеїла останні рожеві аркуші на двері шафи в Кітоновому кабінеті, коли почула, як на під’їзну доріжку виїжджає авто. З горла вибився приглушений писк. На мить вона скам’яніла на місці, не в змозі поворухнутися.
«Спіймали! – скрикнув розум, поки вона дослухалася до м’якого, пухкенького бурмотання грандіозного двигуна “кадиллака”. – Спіймали! Ой, Божа Дитинонько, ласкавий Ісусику, мене спіймали! Він мене вб’є!»
У відповідь заговорив голос містера Ґонта. Тепер він уже не був приязний. Він був холодний і владний, долинав звідкись із глибин у центрі мозку. «НАЙПЕВНІШЕ, він уб’є вас, якщо спіймає, Нетті. А якщо панікуватимете, то точно спіймає. Відповідь проста: не панікуйте. Вийдіть із кімнати. Негайно. Не біжіть, але йдіть швидко. І якомога тихіше».
Нетті поспішила по турецькому килимі з секонд-хенду на підлозі кабінету, ноги були тужаві, як колоди, і бурмотіла: «Містер Ґонт краще знає» – тихою літанією. Вона забігла у вітальню. Рожеві прямокутнички паперу блимали на неї, здавалося, з усіх можливих поверхонь. Один навіть на довгій стрічці скотчу звисав із центрального світильника.
Тепер двигун автомобіля загудів глухо, відлунням. Бастер заїхав у гараж.
«Уперед, Нетті! Негайно! Зараз ваш єдиний шанс!»
Вона кинулася через вітальню, перечепилася через пуфик і розпласталася на підлозі. Нетті вдарилася головою об підлогу, від чого ледь не знепритомніла. І майже напевне знепритомніла б, якби не тонка подушечка декоративного килимка. Перед очима затанцювали яскраві кулясті вогники. Нетті зіп’ялася на ноги, туманно усвідомлюючи, що в неї кровить чоло, і почала смикати дверну ручку, коли двигун автомобіля в гаражі затих. Вона кинула переляканий погляд через плече в бік кухні. Побачила двері гаража, двері, через які він зайде. До них було приклеєно рожевий аркуш.
Ручка повернулася в неї в руці, але двері не відчинялися. Здається, заклинили.
З гаража почулося потужне «гуп-хрясь», коли Кітон затраснув дверцята авто. Тоді деренчання автоматичних дверей, що рухалися на рейках. Вона почула шурхіт його кроків по бетону. Бастер посвистував.
Ошалілий погляд Нетті, частково розмитий кров’ю з порізу на лобі, упав на дверну засувку. Та була повернута. Саме тому двері не відчинялися. Мабуть, вона сама її повернула, коли ввійшла, хоча й не пам’ятала цього. Нетті повернула засувку, відчинила двері й ступила через поріг.
Менш ніж за секунду двері між гаражем і кухнею відчинилися. Денфорт Кітон ступив усередину, розстібаючи пальто. Він зупинився. Свист помер у нього на вустах. Сам він закляк, рука, що наполовину розстебнула нижній ґудзик пальта, спинилася, випнуті губи скам’яніли, після чого Кітон роззирнувся по кухні. Очі округлилися.
Якби він одразу ж підійшов до вікна у вітальні, то побачив би, як Нетті оскаженіло несеться по його газону, а за спиною, наче крила кажана, в неї майорить розстебнуте пальто. Може, він і не впізнав би її, але точно побачив би, що то жінка, і це, мабуть, неабияк змінило би подальший хід подій. Проте від вигляду всіх тих рожевих аркушиків Кітон заціпенів, і після первинного шоку розум спромігся лише на одне слово, одне-єдине слово. Воно спалахувало й гасло в його голові, ніби велетенська неонова вивіска з крикливими багряними літерами: «ПЕРЕСЛІДУВАЧІ! ПЕРЕСЛІДУВАЧІ! ПЕРЕСЛІДУВАЧІ!»
Нетті дісталася тротуару й бігла по Касл-В’ю швидко, як тільки могла. Каблуки лоферів вибивали переляканий дріб, а вуха переконували її, що вона чує ще чиїсь кроки окрім своїх – за нею женеться Бастер, Бастер наздоганяє, а коли зловить, то зробить їй боляче… але це не важило. Не важило, бо він може зробити щось навіть гірше, ніж завдати болю. Бастер – важлива людина в місті, і якщо він захоче відправити її в «Джуніпер Гілл», так і станеться. Тому Нетті бігла. Кров текла їй із лоба в око, і на мить вона побачила світ крізь блідо-червону лінзу, ніби всі гарні будинки на В’ю раптом почали сочитися кров’ю. Вона витерлася рукавом пальта й побігла далі.
На тротуарі нікого не було, а більшість очей у небезлюдних домах раннього вечора цієї неділі прикипіли до гри між «Петріотс» і «Джетс». Нетті побачила лише одна людина.
Тензі Вільямс, щойно з дводенного візиту в Портленд, куди вони з мамою їздили в гості до дідуся, визирала з вікна вітальні, посмоктуючи лизунець і стискаючи під лівою пахвою м’якого ведмедика Овена, коли Нетті промайнула повз будинок, несучись щодуху.
– Мамусю, там щойно якась жінка пробігла, – прозвітувала Тензі.
Аманда Вільямс сиділа на кухні з Міртл Кітон. Кожна мала по чашці кави. Набір для фондю стояв між ними на столі. Міртл запитала, чи є якась справа в місті, про яку Денові варто знати, а Аманда повважала це досить дивакуватим запитанням. Якщо Бастер хоче щось знати, чому сам не прийшов? Як на те пішло, що це взагалі за запитання в неділю пополудні?