Розділ одинадцятий
За п’ятнадцять хвилин до півночі тієї довгої-довгої жовтневої неділі відчинилися двері з підвалу крила штату лікарні «Кеннебек Веллі», і через поріг переступив шериф Алан Пенґборн. Він ішов повільно, опустивши голову. Ступні, сховані в лікарняні капці з гумовою підошвою, шурхотіли по лінолеуму. Коли двері за ним зачинилися, можна було прочитати табличку на них:
МОРГ СТОРОННІМ ВХІД ЗАБОРОНЕНО
У дальньому кінці коридору працівник у сірій уніформі повільними, лінивими рухами полірував підлогу натирачем. Алан підійшов до нього, дорогою скидаючи лікарняну шапочку. Він припідняв зелений халат і запхав шапочку в задню кишеню блакитних джинсів. М’який гул натирача заганяв його в сон. Лікарня в Оґасті – останнє місце, де йому хотілося б сьогодні бути.
Коли Алан наблизився, прибиральник підняв голову і вимкнув свій апарат.
– Не дуже добре виглядаєш, друже, – привітався він з Аланом.
– Не здивований. Сигарету маєш?
Прибиральник витягнув з нагрудної кишені пачку «Страйка» й вистрілив однією цигаркою Аланові.
– Але тут курити не можна, – попередив він і кивнув на двері моргу. – Лікар Раян може сцену закатати.
Алан кивнув.
– А де?
Прибиральник повів його в проміжний коридор і показав на двері за кілька метрів.
– Вийдеш на алеї за будівлею. Але підіпри чимсь двері, бо назад доведеться обходити аж до переднього входу. Сірники маєш?
Алан пішов коридором.
– Ношу запальничку з собою. Дякую за дим.
– Чув, там сьогодні подвійне, – гукнув йому прибиральник.
– Правильно чув, – відповів Алан не обертаючись.
– Розтини – то чистий жах, правда?
– Так, – погодився Алан.
Позаду знову почувся м’який гул натирача. Чистий жах, так. Розтини Нетті Кобб і Вілми Джерзик були двадцять третім і двадцять четвертим у його кар’єрі, і всі вони були чистим жахом, але ці два поки тримали першість.
Двері, на які вказав прибиральник, були обладнані ручкою «антипаніки». Алан роззирнувся, щоб знайти щось, чим би їх можна було підперти, і не побачив нічого підхожого. Він зняв халат, зібгав його в кульку й відчинив двері. Всередину полилося нічне повітря, прохолодне, але дивовижно свіже після застояного духу спирту в моргу й сусідньої секційної зали. Алан вставив скручений халат між дверима й одвірком і вийшов на вулицю. Він обережно відпустив двері, побачив, що халат не дасть замку заклацнутись, і забув про це. Алан сперся на шлакобетонну стіну біля смужки світла, що лилося з прочинених дверей, і запалив цигарку.
Від першої затяжки в нього закрутилося в голові. Алан намагався кинути майже два роки, і йому це майже вдавалося. А тоді щось стається. Таке вже прокляття й благословення роботи поліцейського: завжди щось стається.
Він підняв очі на зорі, які його зазвичай заспокоювали, і побачив небагато – високопотужні лампи, що оточували лікарню, приглушували їх сяйво. Йому вдалося розгледіти Великий Ківш, Оріон і бляклу червонувату цятку, мабуть Марс, але оце й усе.
«Марс, – подумав він. – Це він. Без сумніву. Військові з Марса приземлилися в Касл-Року близько полудня, і перші люди, яких вони зустріли, – це Нетті й та сука Джерзичка. Марсіяни вкусили їх і передали сказ. Це єдиний варіант, як таке пояснити».
Він подумав, чи не підійти до Генрі Раяна, головного судмедексперта штату Мейн, і не сказати: «Це випадок позаземного втручання, лікарю. Справу закрито». Сумнівався, що Раяна це повеселить. Для нього це також довга ніч.
Алан глибоко затягнувся сигаретою. На смак дим був просто пречудовий, хоч і дарував запаморочення, і він відчув, що чудово розуміє, чому куріння тепер заборонено в усіх публічних місцях кожної лікарні Америки. Жан Кальвін цілком мав рацію: жодна річ, яка дарує такі почуття, не може нести тобі хоч якусь користь. Але тим часом жахни мене тим нікотином, мужик, – від нього так добре.
Він ліниво припустив, як гарно було б купити собі цілу пачку таких же «страйків», зірвати з неї обидва кінці, а тоді прикурити всю ту хрінотінь паяльною лампою. Подумав, як гарно було б напитися. «Зараз дуже поганий час, щоб напиватися», – подумав він. Іще одне непохитне правило життя: завжди, коли дуже треба напитися, не можна собі цього дозволити. Алан туманно замислився: можливо, алкоголіки всього світу не єдині, хто правильно розуміє свої пріоритети.
Струмочок світла біля ніг виріс до ширини потоку. Алан повернувся й побачив Норріса Ріджвіка. Норріс вийшов і прихилився до стіни біля Алана. На ньому досі була зелена шапочка, але набакир, і зав’язки висіли ззаду над халатом. Колір його шкіри приблизно збігався з кольором халата.