– Та ну тебе, Генрі. Неділя, вечір. Навіть «Захмелений тигр» зачинений.
– Алане, чого ти так до того вчепився? Тут щось стрьомне, чи що? Я так розумію, що між тими жінками і без того кішка пробігла, і та, що згори, вже когось якось прирізала. Свого чоловіка, якщо не помиляюся.
Алан замислився.
– Ні, нічого стрьомного. Принаймні нічого такого, про що я би знав. Просто…
– Воно тобі ще в голові нормально не вклалося?
– Щось таке.
– Добре. Тільки якщо твої розуміють, що вони там лише мовчать і слухають.
Алан легенько всміхнувся. Він подумав, чи не сказати Пейтонові, що якби він наказав Клату чи Джонові Лапойнту ставити запитання, ті, напевно, дременули би в інший бік і передумали.
– Роти в них будуть на замку, – запевнив його він. – Можеш не перейматися.
І ось вони тут, він і Норріс Ріджвік, після найдовшої неділі на живій пам’яті. Але цей день мав одну спільну для життів Нетті й Вілми рису: вони закінчилися.
– Ти плануєш переночувати в якомусь мотелі? – вагаючись, запитав Норріс.
Аланові не потрібно було читати думки, що знати, про що він думає: про риболовлю, яку завтра пропустить.
– Та яке, бляха. – Алан схилився, підняв халат, яким підпер двері. – Ноги в руки, і пішли.
– Хороша ідея, – відповів Норріс, уперше, відколи Алан побачився з ним на місці вбивства, радісним голосом.
Через п’ять хвилин вони прямували до Касл-Рока по шосе 43, передніми фарами проорюючи ріллю вітряної темряви. Коли вони приїхали, була вже майже третя година понеділка.
Алан зупинився біля муніципалітету й вийшов з автомобіля. Його універсал стояв біля Норрісового почовганого «жука» у дальньому кінці паркінгу.
– Одразу додому? – запитав він Норріса.
Той відповів ледь помітною присоромленою усмішкою й опустив очі.
– Як тільки переодягнуся в цивільне.
– Норрісе, скільки разів казати тобі, щоб припинив використовувати чоловічий туалет як роздягалку?
– Та ну, Алане. Я ж не кожного разу це роблю.
Обоє знали, що саме щоразу Норріс це і робить.
Алан зітхнув.
– Не зважай. У тебе був довгий день. Вибачай.
Норріс стенув плечима.
– Було вбивство. Тут таке нечасто трапляється. А як трапляється, думаю, всі якось горнуться одне до одного.
– Скажи Сенді чи Шилі виписати тобі розписку за понаднормові, якщо хтось із них там ще є.
– Щоб Бастер мав ще одну причину домахуватися? – з гіркотою засміявся Норріс. – Я пас. Хай цей раз буде за мій рахунок.
– А що, він до тебе домахувався? – Алан на ці кілька днів зовсім забув про першого виборного.
– Ні… але він на мене реально так злісно дивиться, як бачить на вулиці. Якби поглядом можна було вбити, то я б лежав дохлий, як Нетті й Вілма.
– Сам випишу розписку завтра зранку.
– Якщо там буде твоє ім’я, без питань, – сказав Норріс і рушив до дверей «ЛИШЕ ДЛЯ МІСЬКИХ СЛУЖБОВЦІВ». – На добраніч, Алане.
– Доброго кльову.
Норріс одразу просяяв.
– Дякую. Ти б бачив вудку, яку я купив у новій крамниці, Алане. Просто шик.
Алан заусміхався.
– Не сумніваюся. Постійно хочу зайти до того мужика – таке враження, ніби в нього для всіх у місті щось є, а я чим гірший?
– І для тебе щось буде, – погодився Норріс. – У нього купа всілякого. Ти реально здивуєшся.
– На добраніч, Норрісе. І ще раз дякую.
– Та нема про що й балакати.
Але видно було, що Норріс утішений.
Алан сів у машину, здав назад зі стоянки й повернув на Мейн-стріт. Він роздивлявся будівлі обабіч, автоматично, навіть не усвідомлюючи цього аналізу… але все одно зберігаючи його результати. Одна з речей, які він помітив, це те, що в житловому приміщенні над «Необхідними речами» світилося. Збіса пізно, щоб не спати, особливо для жителів дрібного містечка. Алан замислився, чи в містера Ліленда Ґонта не безсоння, і нагадав собі, що потрібно буде до нього зайти. Але це зачекає, вирішив він, доки повністю ретельно не розбереться з тією справою Нетті й Вілми.
Він дістався рогу Мейн і Лорел, увімкнув лівий поворот, зупинився на перехресті, а тоді повернув натомість праворуч. До сраки той дім. Там холодно й порожньо, а його єдиний живий син відривається з друзяками в Кейп-Коді. Там забагато зачинених дверей, за якими чигає забагато спогадів. В іншому кінці міста живе жінка, якій зараз, мабуть, хтось дуже потрібен. Майже настільки ж потрібен, як вона потрібна цьому живому чоловікові.