Норріс не мав жодного наміру розповідати Аланові чи ще комусь про огидний розіграш, який йому влаштував Бастер. Вони не сміятимуться, але Норріс знав, що вони думатимуть… або вважав, що знає: «Лише Норріс Ріджвік міг купитися на щось таке – запхати руку прямісінько у зведену мишоловницю, ні, ну ви чули?»
«Мабуть, таємна шанувальниця… містер Кітон сьогодні заходив… може, то такий подарунок, щоб ви мирилися й не сварилися».
– Я сам про це подбаю, – промовив Норріс тихим невідрадним голосом. Він притискав зранену долоню до грудей. – Як мені хочеться і коли мені хочеться.
Раптом у голову поспішила нова й термінова думка: а що, як Бастер не вдовольнився лише мишоловницею, яка, врешті-решт, могла й не спрацювати? Що, як він проник до Норріса в будинок? Там вудка «Бейзен», і вона навіть не замкнена – він просто спер її в кутику сараю, біля кошика для риби.
Що, як Бастер знає про неї й вирішив поламати надвоє?
– Якщо він це зробив, я його надвоє поламаю, – промовив Норріс.
Він говорив тихим злим гаркотом, який Генрі Пейтон – як і багато інших його колег із правоохоронних органів, якщо чесно, – не впізнав би. Він зовсім забув про те, що, виходячи з управи, треба все замкнути. Тимчасово забув навіть про біль у долоні. Єдине, що важило, – це дістатися додому. Дістатися додому й упевнитися, що з вудкою «Бейзен» усе гаразд.
Коли Алан прослизнув у кімнату, обриси під ковдрою не рухалися, і він подумав, що Поллі спить – мабуть, завдяки перкодану. Він тихенько роздягнувся й заліз у ліжко біля неї. Тільки-но торкнувся головою подушки, побачив, що її розплющені очі спостерігають за ним. Від цього він на мить злякався й відсмикнувся.
– Що за незнайомець лізе до діви в ліжко? – м’яко запитала вона його.
– Лише я, – відповів він, слабко всміхаючись. – Перепрошую, що розбудив вас, моя діво.
– Я не спала, – промовила Поллі та обвила руками його шию.
Алан опустив долоні їй до талії. Глибоке тепло ліжка дарувало йому приємність – вона була наче сонна піч. На мить він відчув щось тверде в неї на грудях, і це майже підтвердило, що вона носить щось під бавовняною нічною сорочкою. Тоді та річ посунулася, скотилася на тонкому срібному ланцюжку їй між лівою груддю й пахвою.
– З тобою все добре? – запитав Алан.
Вона притиснулася обличчям йому до щоки, стискаючи його в обіймах. Алан відчував, що її долоні зімкнуті в нього на потилиці.
– Ні, – відповіла вона.
Слово вийшло тремтячим зітханням, після чого Поллі почала схлипувати.
Він тримав її, поки вона плакала, гладив волосся.
– Алане, чому вона не розповіла мені, що та жінка з нею робила? – нарешті запитала Поллі.
Вона трішки відсторонилася від нього. Тепер, призвичаївшись до темряви, він міг розгледіти обличчя – темні очі, темне волосся, білу шкіру.
– Не знаю, – відповів Алан.
– Якби вона розповіла, я би про це подбала! Я б сама пішла до тієї Вілми Джерзик і… і…
Зараз був не час казати їй, що Нетті, очевидно, грала в цю гру майже з таким завзяттям і лютощами, як сама Вілма. Так само не час був для того, щоб пояснити, що рано чи пізно настає момент, коли різних Нетті Кобб цього світу – як і Вілм Джерзик, припускав він, – уже не виправити. Настає момент, коли вони переступають межу, за якою їх уже не полагодити.
– Пів на четверту ночі, – промовив він. – Не найкращий час, щоб розмовляти про те, що могло б бути і як мало б бути. – Він трохи повагався, перш ніж продовжити. – Джон Лапойнт сказав, що Нетті щось говорила тобі про Вілму вранці – вчора вранці тобто. Що там було?
Поллі замислилася.
– Ну, я не знала, що це про Вілму – принаймні тоді. Нетті принесла лазанью. А руки в мене… руки дуже боліли. Вона одразу це побачила. Нетті буває – була – могла бути – я не знаю – розсіяною в деяких речах, але від неї я нічого не могла приховати.
– Вона тебе дуже любила, – похмуро сказав Алан, і це викликало новий напад ридань.
Він знав, що так буде, і знав, що деякі сльози просто треба виплакати, незважаючи на годину, доки вони не вийдуть, бо інакше просто біснуватимуться й палитимуть ізсередини.
Через деякий час Поллі змогла продовжити. Руки її знову поповзли до Аланової шиї, поки вона говорила.
– Вона дістала ті дурні терморукавиці, але того разу вони реально допомогли – криза все одно, здається, минула. А потім приготувала каву. Я запитала, чи в неї нема якихось справ удома, вона відповіла, що ні. Сказала, там Рейдер насторожі, а потім щось типу: «Думаю, вона врешті-решт дасть мені спокій. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї нарешті дійшло». Не зовсім точно так, Алане, але близько до того.