– Коли вона прийшла?
– Десь п’ятнадцять по десятій. Може, трохи раніше, може, трохи пізніше, десь так. А що, Алане? Це щось означає?
Коли Алан проник під ковдру, то почувався так, що мав би заснути секунд через десять після того, як голова впаде на подушку. Тепер сон зник, і він напружено думав.
– Ні, – відповів він за мить. – Не думаю, що це щось означає, окрім того, що Нетті мала на увазі Вілму.
– Я просто не можу повірити. Мені здавалося, їй набагато краще – правду кажу. Пам’ятаєш, я розповідала, як вона зібралася зі сміливістю й сама зайшла в «Необхідні речі» минулого четверга?
– Так.
Поллі відпустила його й тривожно повернулася на спину. Алан почув тихе металеве «дзеньк!» і знову не звернув уваги. У голові він обдумував те, що Поллі щойно розповіла йому, повертав так і сяк, ніби ювелір, що оцінює підозрілий камінь.
– Мені потрібно буде організувати похорон, – сказала вона. – У Нетті є родичі в Ярмуті, принаймні кілька, але вони не хотіли мати з нею справ, поки вона жила, а ще менше захочуть тепер, коли померла. Але зранку потрібно буде їм потелефонувати. Мені можна буде сходити до Нетті додому, Алане? Думаю, в неї є якийсь телефонний записник.
– Я сам принесу. Забрати звідти нічого не можна, принаймні доки лікар Раян не опублікує результати розтину, але я не бачу якихось проблем у тому, щоб ти переписала кілька телефонних номерів.
– Дякую.
Раптово йому спало дещо на думку.
– Поллі, а о котрій Нетті звідси вийшла?
– Десь за п’ятнадцять одинадцята. Може, об одинадцятій. Цілу годину вона тут не пробула, ні. А що?
– Нічого, – відказав Алан.
Йому на секунду сяйнуло: якщо Нетті залишалася в Поллі досить довго, можливо, вона не мала часу повернутися додому, побачити свого пса мертвим, зібрати каміння, написати записки, причепити їх до каменюк, сходити до Вілми й побити тій вікна. Але якщо Нетті була в Поллі до десятої сорок п’ять, у неї було більше двох годин. Часу вдосталь.
«Агов, Алане! – Голос, той фальшиво радісний, що зазвичай обмежувався висловлюваннями на тему Енні й Тодда, заговорив. – Як так сталося, що ти намагаєшся все тут собі похерити, любий друже?»
І Алан не знав. Було ще дещо, чого він не знав: як Нетті взагалі перенесла таку купу каменюк аж до будинку Джерзиків? Водійських прав вона не мала, як і поняття про те, як керувати автомобілем.
«Та не неси фігню, друзяко, – порадив голос. – Вона написала записки вдома – мабуть, прямісінько біля тіла пса – і взяла з кухонної шухляди канцелярські гумки. Їй не треба було нести каміння, їх удосталь на городику на задньому дворі Вілми. Правильно?»
Правильно. І все одно він не міг викинути думку про те, що каміння принесли вже з причепленими записками. Не мав жодної конкретної причини так думати, але це здавалося правильним… те, що ти очікуєш від дитини або когось, хто мислить як дитина.
Когось на кшталт Нетті Кобб.
Облиш це… відпусти!
Але він не міг.
Поллі торкнулася його щоки.
– Я дуже рада, що ти прийшов, Алане. Мабуть, у тебе також був жахливий день.
– Бували й кращі, але він уже скінчився. Ти також це облиш. Поспи трохи. Тобі завтра багато чого доведеться організувати. Принести тобі таблетку?
– Ні, рукам принаймні трохи краще. Алане… – Вона замовкла, але неспокійно засовалася під ковдрою.
– Що?
– Нічого, – відповіла вона. – Це неважливо. Думаю, я зможу заснути тепер, коли ти прийшов. На добраніч.
– На добраніч, кохана.
Поллі перекотилася на інший бік, натягнула ковдру й не рухалася. Якийсь час Алан думав про те, як вона обіймала його, згадував відчуття її долонь у нього на шиї. Якщо їй вдавалося так зігнути пальці, значить, їй дійсно краще. І це добре, може, навіть найкраще, що сталося з ним, відколи Клат подзвонив під час футболу. Якби ж усе й надалі було краще.
У Поллі була трохи зміщена носова перегородка, тож вона почала тихенько хропіти, що Алан вважав радше приємним звуком. Гарно ділити ліжко з іншою людиною, справжньою людиною, що видає справжні звуки… й іноді цупить ковдру. Він усміхнувся в темряві.
Тоді розум повернувся до вбивств, і усмішка зів’яла.
«Думаю, вона врешті-решт дасть мені спокій. Я її ніде поблизу не бачила, тому, думаю, до неї нарешті дійшло».
«Я її ніде поблизу не бачила».
«Думаю, до неї нарешті дійшло».
Справи на кшталт цієї нема потреби розслідувати. Навіть Сіт Томас міг би чітко сказати, що трапилося, після одного погляду на місце вбивства крізь свої трифокальні. Столове начиння замість пістолетів для дуелі на заході сонця, але результат той самий: два тіла в моргу лікарні «Кеннебек Веллі» з Y-подібними розрізами після розтину. Єдине питання – чому це сталося? Він мав кілька запитань, кілька неясних передчуттів, але, без сумнівів, вони розвіються ще до того, як Вілма й Нетті опиняться під землею.