Одного разу, коли йому було незручно від відсутності грошей, Туз з’їздив до свого дядька, який позичав гроші половині міста і мав репутацію людини, яка в грошві купається. Туз не бачив жодної причини, чому він сам не може отримати таку позику. Він молодий (ну… сорок вісім… відносно молодий), має перспективи і кровно споріднений.
Дядько, проте, мав радикально протилежні погляди.
– Нє, – відповів йому Реджинальд Маріон «Батя» Меррілл. – Знаю я, звідки твої гроші – коли вони в тебе є, звісно. Все від того білого гівна.
– Ой, дядьку Реджинальде…
– Не дядькуреджинальдай мені, – відказав Батя. – У тебе навіть зараз у носярі сліди від тієї фігні. Неуважний. Люди, які бавляться тим білим і штовхають його, завжди стають неуважні. А неуважні люди закінчують у Шенку. Це якщо пощастить. Якщо ні, вгноюють ділянку болота шість футів завдовжки й три завглибшки. Я не можу збирати гроші, якщо люди, які мені їх винні, мертві або термін мотають. Я б тобі й краплі поту в себе з очка не позичив, ось що я маю на увазі.
Особливо незручно стало невдовзі після того, як обов’язки шерифа округу Касл взяв на себе Алан Пенґборн. І його перша ж облава випала на те, як здивований Туз із двома дружками намагалися зламати сейф у кабінеті Генрі Бофорта в «Захмеленому тигрі». Дуже гарна облава була, як із підручника, тож Туз незчувся, як опинився в Шоушенку, менш ніж через чотири місяці після того, як дядько попередив його про те місце. Звинувачення в спробі пограбування зняли через угоду про визнання провини, проте Туз усе одно отримав непоганий шмат сутужних часів за звинуваченнями в нічному проникненні зі зломом.
Він вийшов навесні 1989-го й переїхав у Мекенік-Фоллз. Там отримав роботу: автодром «Оксфорд Плейнз» брав участь у програмі взяття під варту перед звільненням і Джон «Туз» Меррілл отримав посаду ремонтника й техніка на пів ставки.
Значна частина його старих друзів були ще на місці, не кажучи вже про старих клієнтів, тож невдовзі в Туза знову почався бізнес і кровотечі з носа.
Він утримував роботу на автодромі, доки не вичерпався його офіційний термін, і в той же день звільнився. Туз отримав телефонний дзвінок від Летючих братів Корсонів із Денбері, штат Коннектикут, і тому небавом уже продавав не лише болівійську понюшку, а й різноманітні пукалки.
Здавалося, поки він сидів у холодній, ставки неабияк зросли. Замість пістолетів, рушниць та магазинних дробовиків, він раптом побачив, як жваво йде автоматична й напівавтоматична зброя. Апогей прийшов у червні цього року, коли Туз продав ракету земля-повітря «Тандерболт» мореплавцеві з південноамериканським акцентом. Мореплавець сховав «Тандерболт», після чого заплатив Тузові сімнадцять тисяч доларів свіжими сотнями з непослідовними серійними номерами.
– Для чого вам така штукенція? – з часткою захоплення запитав Туз.
– Та для чого завгодно, сеньйоре, – не усміхаючись відповів мореплавець.
А тоді в липні все зламалося. Туз і досі до кінця не розумів, як так сталося, окрім того, що, мабуть, краще було б і коксом, і стволами торгувати лише з Летючими братами Корсонами. Він отримав доставку двох фунтів колумбійського порошку від хлопця з Портленда, фінансуючи цю оборудку з допомогою Майка і Дейва Корсонів. Вони підкинули приблизно вісімдесят п’ять тисяч. Ця конкретна гірка понюшки вартувала б і вдвічі більше – тест показав високий синій результат. Туз знав, що вісімдесят п’ять штук – дещо більша партія, ніж він звик, але почувався впевнено й готовим рухатися вгору. В ті дні «Без проблем!» було головним вказівним знаком у житті Туза Меррілла. Відтоді ситуація змінилася. Багато чого змінилося.
Зміни почалися, коли Дейв Корсон подзвонив із Денбері, штат Коннектикут, щоб запитати Туза, що це він собі надумав, видаючи столову соду за кокаїн. Той чувак із Портленда, очевидно, якось намахав Туза, хоч і з високим синім, і коли Дейв Корсон це усвідомив, його голос уже був не таким приязним. Навпаки, він почав звучати досить агресивно.
Туз міг злиняти. Натомість він зібрав усю свою сміливість – якої було досить багато, навіть у його середньому віці – і пішов на зустріч із Летючими братами Корсонами. Він запропонував їм свій погляд на те, що сталося. Пояснив на задньому сидінні фургона «додж» із килимом від стіни до стіни, теплою підлогою і дзеркалом на стелі. Він був дуже переконливим. Мусив бути переконливим, бо фургон було припарковано на краю проїждженої ґрунтової дороги за кілька миль на захід від Денбері, за кермом був темношкірий хлопець на ім’я Зависокий Тіммі, а Летючі брати Корсони, Майк і Дейв, сиділи обабіч Туза з безвідкатними гвинтівками «ейч-енд-кей».