– Хочеш це якось прокоментувати, Загрузлий? – уточнив Майк.
Туз ніяк не хотів це прокоментувати. Він просто був радий від того, що побачить наступні вихідні.
– Перше листопада – крайній термін, – сказав Дейв. – Ти нам приносиш гроші до першого листопада, і тоді ми всі йдемо по голову Дакі. Якщо ні, ми перевіримо, скільки шматочків можна від тебе відрізати, перш ніж ти здасися й помреш.
Коли все стало серйозно, в Туза на руках було з десяток відібраних одиниць зброї крупного калібру, автоматичної та напівавтоматичної. Більшу частину випробного періоду він намагався перетворити цю зброю на готівку. Як тільки він це зробить, готівку можна перетворити на кокаїн. Нема кращого активу, ніж кокаїн, якщо треба зібрати велику суму швидко.
Але ринок зброї був тимчасово на кінських широтах. Він продав половину товару – жодного крупного ствола – і все. Протягом другого тижня вересня він знайшов потенційного клієнта в льюїстонському пабі «Солодка штучка». Клієнт усіма можливими способами натякав на те, що не проти купити принаймні шість або й десять одиниць автоматичної зброї, якщо зі стволами отримає також ім’я надійного постачальника амуніції. Тузові це було під силу, Летючі брати Корсони – найнадійніші постачальники амуніції, яких він знав.
Туз зайшов у мерзотну вбиральню, щоб занюхнути кілька доріжок перед тим, як домовитися про кінцеву угоду. Його переповнювала радість, те сяйво полегшення, яке терзало багатьох американських президентів. Він повірив, що бачить світло в кінці тунелю.
Туз поклав маленьке дзеркальце, яке носив у кишені сорочки, на бачок і саме насипав на нього кокаїн, коли з боку найближчого до кабінки пісуара почувся голос. Туз так і не дізнався, кому він належав, а знав лише, що його власник урятував його від п’ятнадцяти років у федеральній в’язниці.
– У мужика, з яким ти говориш, під сорочкою прослушка, – промовив голос, і коли Туз вийшов з туалету, то покинув будівлю через чорний хід.
Після такого майже промаху (йому не спадало на думку, що невидимий інформатор міг просто сказати це для жарту) Туза охопив химерний параліч. Він почав боятися робити будь-що, окрім як купувати собі трішки кокаїну час від часу для особистого вжитку. Він ще ніколи не був у такому тупиковому стані. Це йому не подобалося, проте він і не знав, що з цим діяти. Перше, що він щодня робив, – дивився на календар. Листопад ніби щосили наближався до нього.
А тоді одного ранку він прокинувся до світанку, а в голові дивним блакитним світлом сяяла одна думка: він мусить поїхати додому. Повернутися в Касл-Рок. Відповідь – там. Поїхати додому здавалося правильним рішенням… та й навіть якщо воно виявиться неправильним, зміна декорацій може вибити дивний газовий корок у голові.
У Мекенік-Фоллз він був просто Джоном Мерріллом, зеком, що живе в халупі з пластиком на вікнах і картоном на дверях. А в Касл-Року він завжди Туз Меррілл, людожер, персонаж кошмарів цілого покоління маленьких дітей. У Мекенік-Фоллз він бідна біла шваль з путівця, чоловік із тюнінгованим «доджем», але без гаража, в якому його можна було б тримати. У Касл-Року ж він, принаймні якийсь час, був ніби король.
Тож він повернувся, от він на місці, і що далі?
Туз не знав. Місто стало меншим, ницішим і безлюднішим, ніж він пригадував. Він припускав, що Пенґборн десь недалеко і невдовзі старий Білл Фуллертон подзвонить йому на трубу й розповість, хто повернувся. Тоді Пенґборн знайде Туза й запитає, що він тут робить. Запитає, чи є в Туза робота. Немає, і він навіть не може заявити, що повернувся, щоб відвідати свого дядька, бо Батя був у своїй лахмітні, коли та згоріла. Ну добре, Туз, скаже Пенґборн, тоді, може, заскочиш у свого воїна доріг і покотиш собі геть звідси?
І що він на це?
Туз не знав. Він знав лише, що те похмуро-блакитне сяйво, з яким він прокинувся, досі мерехтить десь усередині.
Він побачив, що місце, де раніше стояв «Емпоріум Ґалоріум», порожнє. Нічого, самі будяки, кілька обпалених цурпалків дощок і трохи придорожнього сміття. Бите скло відбивало сонячне проміння осколками такого разючого світла, що очі сльозилися. Там не було на що дивитися, проте Туз усе одно хотів подивитися. Він почав переходити дорогу. Майже дійшов до протилежного боку, коли краєм ока помітив десь здалеку, через два магазини, зелений навіс.
НЕОБХІДНІ РЕЧІ
було написано збоку навісу. Що ж це за назва для крамниці? Туз підійшов подивитися. Пізніше зможе обгледіти колишнє місце дядькової пастки для туристів. Не думав, що хтось його пересуне.
Перше, що привернуло його увагу, була табличка