Він винюхав решту кокаїну з дзеркальця й схилився над стійкою. Вирячені запалені очі збуджено смикалися в очницях.
– Може, я навіть не просто зі сраки вилізу, – промовив він тихим тремтячим шепотом. – Я можу стати, блядь, багатим.
– Так, – підтвердив містер Ґонт. – Я б сказав, на це є непогана ймовірність. Але ось що собі запам’ятайте, Туз. – Він показав великим пальцем на стіну, на якій висіла табличка
Я НЕ ВІДШКОДОВУЮ КОШТІВ І НЕ ОБМІНЮЮ ТОВАРІВ CAVEAT EMPTOR!
Туз глянув на напис.
– І що це значить?
– Це означає, що ви не перша особа, яка думала, що знайшла ключ до небачених багатств у старій книжці, – сказав містер Ґонт. – А ще це означає, що мені все одно потрібен носильник і водій.
Туз поглянув на нього, майже шокований. Тоді розсміявся.
– Гоните? – Він показав на мапу. – Я мушу йти копати.
Містер Ґонт скрушно зітхнув, склав аркуш, поклав його назад у книжку, а книжку – в шухляду під касою. Усе це він зробив з небаченою швидкістю.
– Гей! – скрикнув Туз. – Ви що робите?
– Щойно пригадав, що цю книжку я вже пообіцяв іншому клієнтові, містере Меррілл. Мені шкода. І в мене насправді зачинено – День Колумба, самі знаєте.
– Секунду!
– Звичайно, якби ви розглянули пропозицію роботи, упевнений, ми б могли якось домовитися. Але, як я бачу, ви дуже зайняті. Не сумніваюся, ви хочете переконатися, що ваші справи в порядку, до того, як брати Корсони поріжуть вас на асорті.
Рот у Туза почав розтулятися й стулятися. Він намагався пригадати, де стояли маленькі хрестики, і зрозумів, що не може. Усі вони ніби змішались у його розпаленому віддаленому розумі в один величезний хрест… хрест, який можна побачити на цвинтарях.
– Добре! – крикнув він. – Добре, я візьмуся за вашу довбану роботу!
– У такому разі, думаю, ця книжка все ж продається, – промовив містер Ґонт. Він дістав її з шухляди й глянув на форзац. – Її ціна – півтора долара. – Тісні зуби оприявнилися в широкій акулячій усмішці. – Долар тридцять п’ять зі знижкою для працівника.
Туз дістав із задньої кишені гаманець, впустив його й ледь не лупнувся головою об край скляної шафки, коли нахилявся, щоб підняти.
– Але мені потрібно трохи вільного часу, – сказав він містерові Ґонту.
– Безперечно.
– Бо мені справді треба трохи копати.
– Звісно.
– Часу мало.
– Дуже мудро, що ви про це думаєте.
– Наприклад, після того як повернуся з Бостона?
– А ви не будете втомленим?
– Містере Ґонт, я собі не можу дозволити втому.
– Можливо, мені вдасться вам із цим допомогти, – відповів містер Ґонт. Посмішка поширшала, і зуби випнулися з неї, ніби в усмішці черепа. – Можливо, матиму для вас невеличку «зарядку», я про це.
– Що? – Очі в Туза поширшали. – Що ви сказали?
– Перепрошую?
– Нічого, – відповів Туз. – Нічого.
– Гаразд. Ключі, які я вам дав, іще при вас?
Туз із подивом усвідомив, що поклав конверт із ключами собі в задню кишеню.
– Добре. – Містер Ґонт порахував 1,35 на старому касовому апараті, узяв п’ятидоларову купюру, яку Туз поклав на стійку, і віддав три долари шістдесят п’ять центів решти.
Туз узяв гроші ніби вві сні.
– А тепер, – продовжив містер Ґонт, – я дам вам певні вказівки, Туз. І запам’ятайте, що я кажу: ви мені потрібні до півночі. Якщо до того часу не повернетеся, я буду незадоволеним. А коли я незадоволений, то іноді втрачаю самовладання. Вам краще не бути десь неподалік, коли таке трапляється.
– На Халка перетворюєтеся? – жартівливо запитав Туз.
Містер Ґонт глянув на нього з лютим вищиром, від якого Туз на крок позадкував.
– Так, – сказав Ґонт. – Саме це я й роблю, Туз. Перетворююся на Халка. Не жартую. А тепер уважно.
Туз був уважний.
Була за чверть одинадцята, і Алан саме збирався сходити до Нен, швиденько випити кави, як йому дзенькнула Шила Бріґгем. Сонні Джекетт на лінії, повідомила вона. Наполягає, що хоче поговорити з Аланом і лише з ним.
Алан підняв слухавку.
– Алло, Сонні. Чим можу допомогти?
– Ну, – затягнув Сонні своїм нижньосхідним акцентом. – Не хочеться кидати тобі добавку на таріль після вчорашньої подвійної порції, шерифе, але, здається, в місто повернувся твій старий приятель.
– Ти про кого?
– Туз Меррілл. Бачив його машину, припарковану недалеко звідси.
«Ой бля, і що ж буде далі?» – подумав Алан, а вголос запитав:
– Ти його бачив?
– Нє, але машину важко пропустити. Риготно-зелений «додж челленджер» – їх діти «фаршированими» називають. Бачив на Рівнинах.