Можливо. А ще можливо, що лист підкинули вночі або навіть учора і Лестер його ще не побачив. Урешті-решт, стирчав лише один куточок, може, він трішки висунувся вперед зі свого місця під сидінням, коли вона зранку їхала з дому до школи.
– Добрий день, міс Реткліфф! – почувся вигук.
Саллі смикнула конверт униз і сховала його в складках спідниці. Серце винувато застукало.
То був малий Біллі Марчант, що крокував через ігровий майданчик зі скейтбордом під рукою. Саллі помахала йому, після чого хутко залізла назад у машину. Обличчя пашіло. Вона розчервонілася. Дурниця – ні, божевілля, – проте вона поводилася так, наче Біллі спіймав її на чомусь, що їй не можна робити.
«Ну а хіба ж ні? Хіба ти не намагалася зазирнути в конверт, адресований не тобі?»
Тоді вона відчула перші поколювання ревності. Може, лист і є для неї, багато людей у Касл-Року знають, що протягом цих останніх кількох тижнів вона користується Лестеровою машиною так само, як і своєю. І навіть якщо лист і не для неї, для неї є Лестер Претт. Хіба вона щойно не думала, з твердим приємним удоволенням, притаманним виключно молодим і гарним християнкам, що він заради неї крізь вогняні обручі стрибатиме?
(Пупсику).
Цей конверт залишили точно не для неї, у цьому вона була переконана. У неї немає подруг, які б називали її Золотцем, Сонечком чи Пупсиком. Його залишили Лестерові. І…
Раптом їй сяйнуло рішення, і вона опустилася на небесно-блакитне ківшеподібне сидіння, полегшено зітхнувши. Лестер веде уроки фізкультури в старшій школі Касл-Рока. У нього, звісно, лише хлопці, але також його щодня бачать і багато дівчат – молодих, чуттєвих. А Лес – привабливий молодик.
«Якась дівчинка зі школи втюрилася в нього й підкинула записку в машину. Оце й усе. Вона навіть не насмілилася залишити лист на панелі приладів, де його одразу було б видно».
– Він не буде проти, якщо я відкрию, – вголос сказала Саллі й відірвала один край листа рівною стрічкою, яку відправила в попільничку, де ніколи ще не опинялося жодної цигарки. – Увечері гарно з цього посміємося.
Вона перевернула конверт, і в долоню випало роздруковане фото «Кодак». Саллі побачила, що на ньому, і серце на мить стрепенулося. Тоді хапнула ротом повітря. Яскрава червінь наповнила щоки, долоня припала до рота, який зморщився в маленьку перелякану літеру «о».
Саллі ніколи не була в «Захмеленому тигрі», тому не знала, що саме він слугує тлом, проте вона була не зовсім невинна. Вона надивилася вдосталь телевізора й побувала на достатній кількості фільмів, щоб розпізнати якийсь бар. На фотографії чоловік і жінка сиділи за столиком, здається, в кутку (зручному кутку, наполягав розум) великої кімнати. На столі стояли глечик пива й два «пілзнерівські» бокали. Навколо й позаду них сиділи інші люди за іншими столами. Позаду виднівся танцмайданчик.
Чоловік із жінкою цілувалися.
На ній був блискучий светр, що відкривав животик, і спідниця, здається, з білого льону. Дуже коротка спідниця. Чоловік фамільярно тримав одну руку в неї на талії. Інша перебувала насправді під її спідницею й піднімалася дедалі вище. Саллі бачила обриси трусиків.
«От лярва мала», – подумала Саллі з лютим переляком.
Чоловік сидів до фотографа спиною, Саллі бачила лише його підборіддя й вухо. Але було видно, що він дуже мускулистий і що його чорняве волосся підстрижене під строгий і короткий «бобрик». На ньому була блакитна майка – із тих, які вдягають для того, щоб похизуватися м’язами, – і блакитні спортивні штани з білою смужкою збоку.
Лестер.
Лестер, досліджує ландшафт під спідницею тієї лярви.
«Ні! – проголосив її розум із панічним запереченням. – Це неможливо! Лестер не ходить по барах! Він навіть не п’є! І він нізащо не поцілував би іншу жінку, бо любить мене! Я це знаю, бо…»
– Бо він так каже.
Власний голос, очамрілий і млявий, шокував її ж вуха. Саллі хотілося зіжмакати фотографію й викинути з автомобіля, але цього не можна робити – хтось може знайти її, і що ж тоді будуть думати?
Вона знову схилилася над фотографією, роздивляючись її уважними ревнивими очима.
Голова чоловіка прикривала жіноче обличчя майже повністю, проте Саллі бачила її брови, кутик одного ока, ліву щоку й лінію щелепи. Що важливіше, вона бачила, що темне волосся в жінки спадає короткими космами «шеґ», а лоб устеляє рівна гривка.
У Джуді Ліббі темне волосся. А ще в Джуді Ліббі короткі косма і лоб устеляє гривка.
Ти помиляєшся. Ні, навіть гірше – ти божевільна. Лес розійшовся з Джуді, коли вона покинула церкву. А тоді вона поїхала. У Портленд, чи Бостон, чи ще куди. Це в когось таке збочене й лихе розуміння жартів. Ти ж знаєш, що Лес нізащо би…